– Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, – зізнався Рогач. – Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.
– Зачекай, – підбадьорив його Страшило. – Пізнати себе – справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, – додав він, звертаючись до решти. – Займаймо свої місця – і вирушаймо!
– Куди летимо? – запитав Тіп, умощуючись на м'якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.
– Повелительку південного краю звати Глінда, – пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. – Летімо до неї, попросимо поради.
– Оце так ідея! – підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.
– Глінду я знаю добре – вона нас не покине в біді.
– Усі готові? – запитав хлопчик.
– Готові! – за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.
– Тоді, – звернувся Тіп до Рогача, – будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.
– Готовий виконувати! – відповів Рогач.
Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.
– Який пейзаж! – глибокодумно завважив учений Шкеребертник. – Я би сказав – дуже витончено картинний!
– Знайшов час шукати картинки! – пирхнув Страшило. – Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.
– А вже скоро буде сутеніти, – сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. – Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.
– Особисто я цього не знаю, – відгукнувся Рогач. – Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.
– Так воно і є, – кивнув Тіп. – Бо ми їх не оживляли.
– Оскільки ти мав літати, – пояснив Страшило, – а не бігати.
– Бігати ми й самі можемо, – додав Шкеребертник.
– Завдання зрозумів, – відрізав Рогач. – Старатимуся як зможу.
Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.
– А чи знає хтось, – запитав він стривожено, – як гарбузи переносять висоту?
– Кепсько переносять, – відповів йому Шкеребертник, – особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.
– Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! – сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.
– Просив, просив, – погодився Жук, – і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, – усе для того, щоб потішити шановну публіку.
– У таких шкеребертах нема нічого шанованого, – суворо промовив Тіп.
– Невже? – Шкеребертник щиро здивувався.
– Таке треба знати, – вів далі хлопчик. – Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.
Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.
– Облиш ти її, – сказав хлопчик. – У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?
– А точно нема нічого? – запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.
– Ще б пак, – знизав плечима Тіп. – Я витрусив увесь порошок.
– Але в неї, здається, два дна, – раптом виявив Страшило. – Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім – проміжок на два пальці.
– Дай-но подивитися, – попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.
Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:
– Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?
– А не можна зазирнути всередину? – запитав Тіп, якого здолала цікавість.
– Чому ж ні? Нижнє дно відкручується, – сказав Залізний Лісоруб. – Ось тільки пальці мене сьогодні погано слухаються. Прошу, спробуй ти.
Він передав перечницю Тіпу, і той легко відкрутив дно. У заглибині знайшов три срібні пігулки та охайно складений аркуш паперу. Обережно придивившись, щоб не погубити пігулки, хлопчик побачив кілька рядків, красиво виведених червоними чорнилами.
– Прочитай уголос, – попрохав Страшило.
– «Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці».
– Оце так знахідка! – вигукнув Страшило.
– Справді, знахідка цінна, – погодився Тіп. – Ці пігулки можуть нам дуже знадобитися. Цікаво, чи знала стара Момбі про те, що сховано під дном перечниці? Пам'ятаю, вона казала мені, що оживлю-вальний порошок дістався їй від Кривого Чаклуна, якого звати доктор Піпт.
– Напевно, це могутній чаклун! – вигукнув Залізний Лісоруб. – Порошок справді подіяв, а отже, і пігулкам можна вірити.
– Та ось задачка, – почухав потилицю Страшило, – як дорахувати до сімнадцяти по два? Сімнадцять – непарне число.
– Правда, – розчаровано протягнув Тіп. – Дорахувати по два до сімнадцяти просто неможливо.
