– Але ж вона самозванка! – обурився Страшило.
– А ти пам'ятаєш, як опинився на троні сам? – запитала його Глінда.
– Мене проголосив правителем Чарівник Смарагдового Міста, заручившись згодою та доброю волею всього народу, – відповів трошки присоромлений Страшило.
– А як опинився на троні сам Чарівник? – вела далі Глінда.
– Подейкували, що він відібрав його в Пасторії, – пригадав Страшило, який під уважним поглядом чарівниці почувався дедалі незатишніше.
– Виходить, – зробила висновок Глінда, – ні ти, ні Джинджер, ані навіть Чарівник не були повноправними правителями Смарагдового Міста, ним був тільки Пасторія.
– Згоден, це так, – покірно визнав Страшило. – Але Пасторія вже давно помер, а правити комусь потрібно.
– Пасторія мав доньку, законну спадкоємицю престолу. Що ти на це скажеш?
– Ніколи про неї не чув, – здивувався Страшило, – але якщо дівчинка жива, не маю нічого проти. Як на мене, найголовніше – скинути з трону цю розбійницю Джинджер. А престол – навіщо мені престол? Ані радості з нього, ані користі, тим більше для того, хто має мозок. Я й сам починав задумуватися про більш гідне заняття. Але де ж ця дівчинка-принцеса, і як її звати?
– Звати її Озма, – відповіла Глінда. – А де вона, я й сама не знаю. Річ у тім, що коли Чарівник хитрощами заволодів троном її батька, то подбав про це і заховав десь спадкоємицю за допомогою хитрих чарів, невідомих навіть мені, а я ж майстерна й досвідчена чарівниця.
– Оце так! – вигукнув Шкеребертник. – А мені стільки разів казали, що Чарівник був звичайним шахраєм.
– Як можна вірити пустопорожній балаканині? – обурився Страшило, зачеплений за живе цими словами. – Хіба ж він не подарував мені мозок найвищого ґатунку?
– А мені – серце, найсправжнісіньке! – обурено зблиснув очима Залізний Лісоруб.
– Схоже, я чув хибну думку, – збентежився Жук. – Особисто я не був знайомий із Чарівником.
– Однак ми ж із ним знайомі, – відрубав Страшило, – і запевняю тебе, це великий маг. Звісно, він подеколи не відмовлявся від шахрайства, не без того. Та хіба під силу йому було б заховати цю дівчинку Озму, та ще й так, що її досі неможливо знайти, якби він не був справжнім чарівником?
– Забираю свої слова назад, – здався Жук.
– Нарешті щось путнє сказав, – схвально кивнув Залізний Лісоруб.
– Дівчинку треба знайти, – прокинувшись із задуми, знову заговорила чарівниця. – У моїй бібліотеці є Книга Подій, в якій записано все, що робив Чарівник, доки жив у Країні Оз, – принаймні все, про що мені доповідали. Сьогодні ввечері я ще раз уважно перечитаю цю книгу, можливо, мені вдасться натрапити на слід Озми. А ви поки що відпочивайте і розважайтеся. До завтра.
Попрощавшись із господинею палацу, мандрівники подалися на прогулянку її дивовижними садами. Скажемо відверто: тут було чим милуватися й захоплюватися.
Зранку вони знову прийшли на прийом до Глінди, і ось що вона їм сказала:
– Я уважно перечитала всі записи в Книзі про Чарівника, із них підозри викликають лише три: він їв боби з ножа, він тричі потайки відвідав бабцю Момбі й він злегка накульгував на ліву ногу.
– Це воно! Третій запис – неймовірно підозрілий! – вигукнув Гарбузова Голова.
– Хіба? – знизав плечима Страшило. – Можливо, в нього були мозолі. У мене особисто значно більше підозр викликає це дивацтво із бобами.
– Та, можливо, саме так їх їдять у великій країні Омаха, звідки Чарівник родом, – висловив припущення Залізний Лісоруб.
– І таке можливо, – погодився Страшило.
– Але для чого, – звернулася Глінда до товариства, – він тричі відвідав бабцю Момбі?
– Для чого? – луною повторив Шкеребертник.
– Усім відомо, що Чарівник навчив стару багатьом чаклунським фокусам, – вела далі Глінда, – а він би не робив цього задарма. Отже, вона йому чимось прислужилася. А раптом саме вона сховала від людських очей юну принцесу? Якби люди знали, що вона жива, її визнали би правочинною королевою.
– Дуже влучний здогад! – висловив свій захват Страшило. – Момбі безсумнівно причетна до цієї підлої справи. Це очевидно. Але що нам тепер робити?
– Передусім знайти Момбі, – запропонувала Глінда. – Нехай розкаже, де вона ховає дівчинку.
– Момбі зараз у Смарагдовому Місті з генералом Джинджер, – сказав Тіп. – Це вона влаштовувала нам різні підлі пастки на шляху сюди. Це вона підмовляла Джинджер повернути мене назад у неволю, а моїх друзів стратити.
– Якщо так, – вирішила Глінда, – ми вирушимо війною на Смарагдове Місто й захопимо Момбі в полон. Тоді їй доведеться розказати всю правду про Озму!
– Ох, це страшна відьма! – Тіп аж здригнувся від спогадів про чорний казанок. – Та ще й дуже вперта.
– Я також уперта, – чарівно всміхнулася Глінда, – і ані трошки її не боюся. Даю день на збори, завтра на світанку ми вирушаємо в похід.
