-Кода чловк такова склада, как ти, - говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремен, - врн как ми с тобою... Кода у нас начнаца прод сомннй в свой правот... прод жалост к врау... то ето совсм недобрий знак!
-Зараз я випущу тоб кшки, тод й подивимось на знаки!
-Бор, успокойся... Н будь бабой! Ти должн стать твйорж камня в нашх длах... л првратшся в пиль.
-От не треба мене примушувати робити так, як вважаш ти сам! Зрозумло?
Пдручн Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох бокв.
-Наша служба дйствя, - промовив Солодов, - н мдлт с ршням! Мжду прочм, вспомн свох лсовков, которих скнул с бра. Што-то в то врмя ти н задавался плаксвим стркам!
-Це зовсм нше! Ви вбили неозброну...
-Ми поступл правльно! соплй з-за етоо н растрам!
Чаруша був абсолютно спокйним. Скорш за все, вн давно переконав себе в тому, що вс його вчинки "правильн".
-Що? - я пдвищив голос. Всередин все починало закипати. Ще якась мить мене накри з головою.
-Правльно! - нахабно заявив Чаруша. При тому сказав вн це так, наче я якесь мале дитя, а вн мй вчитель.
-Правильно? От не треба шукати в срац меду! Це антрохи не правильно! А-н-тро-хи!
Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрегт металу.
-Правильно, кажеш ти? - я пробував пдступити ближче, але поспаки були пильними та не давали мен дстатися Солодова. - Хто це сказав? Хто визначив?
-Я! Ми, люд, так ршл!
-Ось тоб риска! - я сердито провв ногою по земл, залишаючи добре видиму борозну. - Це межа! Це мй подл свту! Де стою я, там правильна частина. Твй же бк - неправильна!
-Што? - Чаруша навть нахилився вперед, щоб подивитися на мо креслення.
-Це мй подл свту, бо так визначив я! Я! Тобто - людина! Отже, тепер поясни мен, що це помилка. Що твоя мрка правильнша за мою!
Солодов здаться напружився. Вн дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.
-От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, - твердо говорив я йому, - будеш з мною за одне! Тобто - опинишся на правильнй половин. Мой правильнй половин! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...
-Плвать мн на твойо раздлн! - скипв Чаруша.
-В такому раз й тим, хто дума накше, нж ти, також плювати на твою мру правильного неправильного. Ти вбив Сот, бо вн тоб не подобався! Бо вн гберлнг! Дикун!
О, Сарне! В як хащ я полз? Н щоб дати по морд, починаю сперечатися... доказувати...
-Полож меч! - наказав Солодов. - Живо! нач окажшся рядом со свом рйобаним брлном!
-Вперед! Спробуй!
Раптом перед очима з'явилась дивна бла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам'ятаю постать Бернара, яка виникла з лвого боку. Вн торкався мо скрон своми м'якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруш. Картинка перед очима закрутилася дзиою, я, здаться, звалився на землю...
Тук-тук-тук... Це тихий-тихий стук в двер... Такий тихий, що навть здаться беззвучним... Мабуть здалося. Або втер назовн балуться. Я закриваю оч, намагаюсь примоститися до сну тут знову чую ледь помтний стук...
Що за нхазвня тут вдбуваться? - сердито буркочу соб пд нс та пдводжусь.
Навколо суцльна темнота. Хоча н - оч вдчули (саме "вдчули") тьмяне зеленувате свтло... та тихе-тихе гудння... наче величезний кт, якого погладжують по живот, лежить за стною та муркоче...
Нарешт я дстався дверей. Хотв взятися за рукоять та вдчинити замок, тут раптом зрозумв, що няко ручки та замка нема. Мало того, в мене вдсутн й ключ.
Тук-тук... тук-тук...
-Хто там? - хотв було вигукнути крзь двер. А секундою тому стало зрозумлим, що я зачинений ззовн. - Гей! Нумо випустить мене звдси! - почав кричати, але ледь вдкрив рота, туди хлинула холоднувата рдина. Горло стиснуло в кашл, й виникло вдчуття, що через це зараз назовн вирвуться леген...
Я з останнх сил вчепився в двер. Налг плечем... Здаться вони тршечки пддались... Нумо ще!..
В оч вдарило слпуче свтло. Я хотв закритися рукою та ледь вдрвав вд... земл... Важка, наче стопудова палиця.
Овва! Це я де? - озирнувся, бачу що лежу на трав бля куща.
Недалеко сидв Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосвта я побачив бля коней.
В рот пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук вддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотн пориви, я присв та озирнувся:
-Де вони? - запитав у ельфа. - Де цей нхазв Чаруша?
-Вн з своми людьми рушив до урочища, - спокйно промовив паладин.
-А Сот? Що з ним?
-Можна домовитися, щоб водяники подбали про його тло, - вдповв Бернар, опускаючи оч додолу.
Я зло вилаявся та пднявся на ноги.
-Навщо ти мене спинив? - кинув ельфу.
-Ти б х всх вбив...
-Так я цього хотв!
-Лпше б задумався над наслдками подбного вчинку, - сухо вдповдав паладин. - Я також не в захват вд того, що зробив цей Солодов... Але кидатися на нього в бйку, вважаю, неймоврною дурстю! Вн представник столично влади! Мало того - очолю якусь глку Розшукового приказу... Ти уявляш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?
-Не треба мене лякати! - сердився я. - Вн з своми поспаками вбив Сот! що ж виходить? Йому за те анчого не буде?
