— Гаразд, — кивнув Андрес, випивши свою склянку одним духом і не менш проворно наповнивши її, — але лихо ще й у тому, що ти теж — гаучо-єврей і, коли треба зрозуміти що-небудь, ти спершу кидаєш ласо, а вже потім берешся за Талмуд. Нещастя, чому ти не дивишся на мене по-справжньому і не прагнеш зрозуміти мене?
—
— Ти уявляєш собі, — зрадів рабинчик, — ідеться не про що інше, як Спеціальний фонд економічного розвитку ООН!
— Хай йому біс, — мовив Андрес, — можна запитати, навіщо ми всі завдаємо собі клопоту й готуємо альбом для майбутнього, коли в малого вже такий
— Гаразд, хай там як, вибач мені за цей
— Усе дуже просто, — сказав Андрес, уперше всміхнувшись за весь день, — я хочу бути з Людмилою на лихо і на добро, — не знаю, чи це бажання видається тобі олігархічним, — і в даному випадку я боюся, що це на лихо, бо добро вона вже знайшла вчора ввечері, і не я сперечатимуся за це, бо ти знаєш, що ми, офранцужені аргентинці, втратили всякі чоловічі почуття, тож аргентинська громадська думка вважає нас за збіговисько педерастів. Це, я думаю, зрозуміло.
— Нарешті, — зітхнув Лонштайн, — висвітливши цей мужній аспект проблеми, я дозволю собі зауважити, що лишається ще один не менш тернистий аспект, тобто я не дуже розумію, чому ти прагнеш устряти так спонтанно в пригоду, яка, запевняю, скінчиться бідою. Я знаю, на лихо, я вже чув. Але збагни: Веремія — не тільки Людмила, є мільйони людей, які беруть участь у цьому
— Нічого, — відказав Андрес. — Як співає Каетано Белосо на платівці, яку нам ставив Ередіа,
— Сеньйор хоче багато, але не зрікається нічого.
— Ні, друже, не зрікаюся.
— Навіть чогось найменшого, скажімо, вишуканого автора або японського поета, якого знає тільки він?
— Ні, навіть цього.
— Свого Ксенакіса, своєї додекафонічної музики, своїх
— Ні, друже. Нічого. Я все беру з собою, хоч куди я подамся.
— Що ж, ми такі, якими хочемо бути, — підсумував Лонштайн. — Приндимось, еге ж.
— Так, сеньйоре, — погодився Андрес, — бо зі мною нічого не сталося, мене ніщо не зачепило глибоко, ти говориш про буенос-айреське прокидання Людмили, і, можливо, Людмила вже не має нічого спільного з жінкою, яку я знав, і все-таки, друже, єдине, що сталося зі мною, — це наче натяк, ба навіть майже бажання, щоб зі мною сталося що-небудь, а щоб ти зрозумів, мені треба говорити про Фрица Ланґа, а коли-небудь і про муху та чорну пляму, це, як бачиш, речі мало відчутні.
— Можливо, я нічого не тямлю, — мовив рабинчик, — але те, що муха і плями прибили тебе — річ безперечна, і це я тобі кажу, я, я щоночі малюю їм портрет кількома мазками однієї масті. Але це погане порівняння.
— Ну, а я провів кілька годин, намагаючись відчинити цілу низку дверей і, можливо, зачинити ще одну низку, пильно придивитися до плями і до мухи, і зрештою нічого не змінилося, хіба, може, десь у кварталі Маре плаче дівчина, отак воно. Знаєш, треба розбити вулики, мільйони історичних стільників, нагромаджених після Ура, Лагаша, Агригента, Карфагена, після кожної вішки історії, шестикутні хромосоми в кожному з нас, треба розбити це, Лонштайне, самогубство — ніщо поряд із таким самознищенням, ти думаєш про нього й гадаєш, ніби відчуваєш його, а надто уявляєш собі, ніби матимеш змогу пережити його, ти кладеш руку на перший шестикутник, який, до речі, з функціональних причин я назву трикутником, і тут одразу контрудар від себе самого, автонокаут, що змушує тебе давитися своєю сміливістю одним з тих ударів, які присоромили б і Джека Демпсі[164], запитай аргентинців, що дізналися про них через посередника, скажімо, нашого Фірпо[165], цього дикого бугая з пампи.
— Слухай, хлопче, — щиро здивувався рабинчик, — я не знав за тобою оцих популістських порівнянь, за тобою з твоїм Ксенакісом і твоєю культуркою дивана й лампи ліворуч. По суті, ти трохи такий, як той, ти знаєш, і як я, зрозуміло, усім трьом нам кінець, тільки-но взятися до історичних екстраполяцій, запитай про це Чжоу Еньлая.
— Це все не має значення, — твердо промовив я, — скажи мені, як туди добутися, і я піду.
