— Не заважай нам говорити, чорномаза, Іхіньйо знає, що робить. Завтра я скористаюся тим бенкетом, щоб зміцнити нашу позицію, тож, якщо у ваших хлопців виявиться заважка рука, не переймайтеся.
— Доне Ґуальберто, це було б дуже добре.
— І ми тоді вип’ємо ще один коньяк, саме для цього ми у Франції.
— Бето, не пий багато, потім у тебе всюди виступає екзема.
— Наче ти не любиш її чухати, — гигикнув Цабе, штовхнувши ліктем Мурахана і підморгнувши Цабині, що сором’язливо дивилася в глибину порожньої чашки: які ті французи скнари, накладають морозива, як для карликів.
Це все пам’яталося добре: голос Моріса Фанона[131] з платівки, діалог, що вже виснажився, опадав, розпливався й потребував через те нових склянок вина і сигарет, щоб не зникнути остаточно; голос Фанона був наче гірким підсумком:
—
— Не сумуй, Андресе, ти забудеш про неї, забудеш про нас, повернешся до своєї музики, власне, ти ніколи не любив жінок, для тебе існує лише цей інтер’єр, не знаю, як назвати його, де ти повільно походжаєш, мов тигр.
Але чи справді вона казала ці слова, чи до мене знову промовляли з тієї пісні? Відволіктися, піти звідси на очах у Франсини, що прийшла сюди до мене й допомагала мені в мої сумні ночі (я ніколи не казав їй про це, і вона, хай там як, не зрозуміла б), піти, лишивши її зі спокійним, ба навіть уважним обличчям, налити їй склянку й піти геть далеко, обійти всі будинки, вулицю Хлодвіґа, Декарта, Туена, Естрапад, Клотильди і знову вулицю Хлодвіґа, але навіщо, навіщо, якщо я сам цього хотів. Бідолашна Франсина, ще більше покинута, ніж Людмила, і то цієї миті, коли я наливаю їй ще одну склянку вина, гладжу руку, і ми обоє слухаємо Фанона,
