– Що ти мені розповіси?
– Я знаю його…
– Ти знаєш його? Звідки? – вражено спитав Газі-бей. – Ну, розповідай!
Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.
– Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!
– З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!
– Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш – і пальцем! – І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків:- Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!
Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.
– Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну! Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилась до чоловіка.
– Ти пам'ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?
– Пам'ятаю.
– Так от: цей козак – мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди-ханум, а наші синочки – матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, – адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!
Газі-бей обм'як. Руки опустилися. Жорстке, закам'яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з'явився усміх.
– Невже це все правда, джаним?
– Правда! Як бога кохам! – вигукнула Вандзя.
– Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?
– Але ж ти несамовитий, мій пане! – В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. – Ти й слухати мене не захотів.
– Ну, не ображайся, джаним… Іди! – примирливо сказав бей.
– А козаки? Що буде з ними?
– Що буде з ними? – Газі-бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. – Дивись!
Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.
– Спасибі, бею, – промовив Арсен.
– Їй дякуйте. – Газі-бей закоханим поглядом подивився на дружину. – Тільки їй… А мені ж за що? Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.
– Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.
– Долі дякуйте… Я рада, що ви лишилися живі, – тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.
Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна Саадет-Гірей-султана і сотні сейменів виїхало з Ак-Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.
Хан Мюрад-Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.
Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід'ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:
– Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької,Єдісанської,Джамбуйлуцької,Єдичкульської,Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.
Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад-Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:
– З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
– Ми прибули з твердим наміром укласти мир, – незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. – А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…
Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.
– Що ж пропонують уруси? – буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.
– Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, – твердо проказав Тяпкін.
– Що?! – Калга схопився. – Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!
– Авжеж, авжеж! – зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. – Мошкови знущаються з нас!
– Уже три роки не платять ханові казну!
– Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!
– І Запорожжя!
– А завтра захочуть Азов і Кубань! Ракович ледве встигав перекладати. Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з-за плеча посла Тяпкіна довгу цапину бороду, гукнув:
– Ми нічого зараз не кажемо про Азов і Кубань… Але дехто з беїв забув, що колись то теж була руська земля!
– Що?! – проревів не менш гарячий калга і, вирвавши з піхов шаблю, кинувся до дяка. – Я зарубаю цього невірного!
