– Стріляй, пане Арсене! Стріляй! – гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.
Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.
– Шкода! – вигукнула з досадою Ванда. – Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!
– Не шкодуйте, пані, – втішив її Арсен. – Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!
– Наперед дякую, пане.
Вони повернули назад. Коні йшли поруч.
– Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? – спитав Арсен. – Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…
Вандині очі посмутніли.
– Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…
– Чому ж то?
– Не побачу я більше вітчизни своє!… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.
– Звідки це пані відомо? – з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.
– Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі – розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.
Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…
– Це так казали купці?
– Ні, я сама так думаю.
– Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?
– Ні. А для чого? – здивувалася Ванда. – Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?
– Пані мудро зробила, – похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.
Вони під'їхали до гурту.
Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.
Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з-під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.
– Козаче, ти розумієш, що ти приніс? – раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів:- Ні, ти не розумієш!
– Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, – усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.
Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.
– Що ти хочеш сказати, Василю?
– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!
– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?
– Безперечно!
– Як саме?
Тяпкін потер руки, хитро примружився.
– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?
– Безперечно, – відповів дяк.
– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кри
мом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир'я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.
– Ти міркуєш правильно, пане посол, – вставив своє слово розважливий Ракович. – Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля – пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років – і вона повернеться в лоно матері-вітчизни.
Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, – цього він до останньої миті не усвідомлював.
– Але ж це добре! – вигукнув він. – Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!
– Не поспішай, друже, – остудив запал козака Тяпкін. – Завтра ми ще нічого не підпишемо, на це теж потрібен час. Хоча б кілька днів… А повертатися додому зможемо тільки тоді, коли дозволить хан, а дозволить він, мабуть, не раніше, як одержить на це згоду Стамбула…
– Ох, чорт! – не стримався Арсен. – То це буде хтозна-коли!
– А ти ж думав!..
