Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушне, заглиблений у свої думки.
Чора завмер. Серце його билося бентежно.
Залишилося зробити ще один рішучий крок – вивести невільників і невільницю, посадити на коней і… Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього…
Недосяжною?
А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?
Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне – виходу нема…
А хіба нема? Чекай – чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері…
Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?
Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.
Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у загратоване віконце до невільників.
– Іванику! РожковІ- загукав він приглушеним голосом. У комірчині хтось завовтузився, встав.
– Хто там?
– Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!
– Я і є Кузьма Рожков… Чого тобі?
– Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері… Та швидше!
Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:
– Не бійтеся мене… Я Чора… Я хочу допомогти вам втекти додому…
– З чого б то, знаєш-маєш? – здивувався Іваник.
– Так хоче моя ненька… Я приготував коней, харчі… Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва…
– Гм, аж не віриться, – все ще сумнівався Іваник. – Ти того… знаєш-маєш… хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?
– Самі не будьте дурнями, – розсердився Чора. – Нене відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики і скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості… З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман… Зрозуміли?
Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.
– Звичайно, зрозуміли, мурзо, – відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. – Зробимо все як слід! Ходімо!
Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.
– Спасибі тобі, хлопче! А Іваник розчулився.
– Хоч ти й нехрист, знаєш-маєш… а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матінці твоїй – низенький уклін!
– Щасливої дороги! – усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.
Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, я и побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але незважаючи на глибоку його любов і прив'язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини-гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок…
Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де ждла Стеха.
– Ой, хто там? – злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.
– Не бійся мене. Я Чора, – прошепотів хлопець. – Одягайся швидше. Виходь!
– Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!
– Тс-с-с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!
– Врятувати?.. Хіба мені щось загрожує?
– Повернувся з Немирова мій батько…
– Ну й що?
– Він хоче взяти тебе за жінку…
– О боже!
– А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…
Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.
– Куди ж ти повезеш мене?
– У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…
– Отже, ти…
– Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! – вирвалося у хлопця. – Краще мені бачити тебе мертвою, ніж. дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…
