Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
– Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
– На цей раз – у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
– І це говориш ти – син мурзи? – здивувалася мати.
– Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
– Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був…
– Дякую, нене, за науку.
– Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.
– Ось вони, – сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.
– Салям, Варвара-ханум, – вклонився він майже до землі. – Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!
– Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, – скривилася жінка. – Покажи мені її.
– Вона тут, ханум. – Наглядач показав на вузенькі двері. – її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, – дорога пташка! – Він відімкнув двері, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння – і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
– Як тебе звати, дівчино? – спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
– Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття – жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
– Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? – спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:
– Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла – і раптом з криком метнулася йому назустріч.
– Дядьку Іванику! – Вона впала чоловікові на груди, заридала. – І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.
Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
– Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули – не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан…
– О боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
– Ну, ти не тужи – він знайде вас! Ось тобі хрест! – Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. – Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити – знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
– Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе – і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне – і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
– Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! – привіталася Варвара-ханум.
– Добрий день, ласкава пані, – буркнув хтось тихо з гурту. Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-їхньому?
