Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї — грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.
Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:
— «История русов, или Малой России, сочинесние Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского».[11] — Ілля здивовано глянув на брата. — Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?
Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.
— Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…
— Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! — Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. — Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!
— Не хвилюйся, Ільку, — заспокоїв його старший брат. — По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає — лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.
— Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, — сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. — Я буду твоїм першим читачем!
— Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю…
— Рано про це мовити, брате, — перебив його Ілля.
— Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу, — по-філософськи зазначив старший. — Отож слухай, що скажу… На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі — хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?
— Ще б пак!
— Сподіваюся, до того часу і отець Георгій відійде в кращий із світів, — тож його ім’я надійно заховає моє авторство, і моя книга нікому зла не вчинить, а користь принесе…
— Ну, що ж, ти розумно розсудив… Зроблю кілька копій і пущу по Україні — хай люди читають![12] Закінчиш скоро? — Ілля погортав книгу. — О, більше половини! Колосальний труд! І тобі не шкода, що він буде безіменний? Що ніхто з наших земляків у часах прийдешніх не знатиме твого імені як великого патріота України? Невже твоє ім’я залишиться в історії наших сусідів, а земляки якщо й згадуватимуть, то лише як одного з підніжків імператорського трону?
Олександр Андрійович спохмурнів, замислився.
— Звичайно, Ільку, мені шкода, що ніхто в Україні не згадає мене добрим словом, як, наприклад, останнього кошового Калнишевського, але це не дуже засмучує мене. Головне — зробити хоч краплину добра своїй батьківщині, прислужитися їй, а не чекати від неї похвали та почестей. Хоч, правду кажучи, я сподіваюся, що мій стиль допоможе майбутнім історикам через багато-багато років дошукатися правди. А не дошукаються — так і буде «Історія русів» без автора, тобто без справжнього автора, бо авторство Кониського зразу відкинуть, — досить буде покласти поруч мої писання з його писаннями, як явна різниця кинеться кожному в вічі…
— Мабуть, так і буде, Сашко, — погодився Ілля. — Шкода тільки, що тоді нас уже не буде!
Сум його був цілком щирий.
Олександр Андрійович усміхнувся і, поцілувавши брата в голову, підвівся.
— Як казав наш покійний батько: що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть! Не сумуй, братику, а збирайся з духом та почимчикуємо до вечері!
Михайло Безкровний після прийняття хлопців до Коша забрав їх у свій курінь, велику хату, що стояла над лиманом, і наступного дня взявся за їхній військовий вишкіл. Передусім одягнув як слід, видав зброю — мушкета, шаблю, списа, порохівницю, оглянув їх з усіх боків і, залишившись задоволеним, сказав:
— Як на молодиків, тобто молодих козаків, добре! Але мало мати козацький одяг та зброю — треба навчитися володіти цією зброєю, їздити на конях верхи, плавати на чайці, стріляти з гармати та знати й уміти ще багато чого, щоб бути справжнім воїном… Навчаються молодики не менше двох років! Але зараз йде війна, і ви повинні всю цю науку пройти за два тижні!
— Ого! — вирвалося в Івася.
Безкровний усміхнувся.
— Ну, якщо не за два тижні, то за два місяці! Це все залежатиме від того, скільки часу дасть султан… Отож завтра й почнемо!
Наступні два тижні хлопці справді не висихали. І якщо дещо давалося легко, — от хоч би їзда на конях, до якої вони були звичні з дитинства, або стрільба з мушкета, що здавалася їм забавкою, — то гребля на чайці-галері або копання танців навіть їх, звичних до важкої роботи, вимучували так, що й вечеряти не хотілося — тільки спати!
