А зараз я, ви бачите, дуже старий, хоч Всевишній не позбавив мене пам’яті. Атож, я пам’ятаю все, але не розповідатиму вам про це, тому що в мене є зшитки... Ось відкрийте отой ящик... Так, отой... Там зшитки різного кольору, старі зшитки, тоненькі... Так-так! Дякую вам, молодий чоловіче! Ці зшитки ліпше за мене пам’ятають те, що було колись. Звісно, я писав не для того, щоб друкувати... Ні. Я писав для себе, і мені було приємно згадувати той час і того чоловіка, певно, тому, що я згадував свою молодість, а молодість завжди приємно згадувати... Сідайте й читайте. Якщо треба, перепишіть... А я? Е-ех! Старість — не радість.
...Отже, наша угода набрала сили, і мені треба було придумати програму розваг для Арзнєва Мускіа. Правду кажучи, мені це було б не важко, але заважала неприродність наших стосунків. Погодьтеся, все-таки це дивна справа. Бо ж Арзнєв Мускіа — замовник, покупець, і якщо він витрачає гроші, то має витрачати їх з вигодою: має бути задоволений результатом, задоволений своїм так званим «повіреним у справах», новими зустрічами й новими враженнями. Це з одного боку. А з другого...
Секретар відчинив двері і, пройшовши повз Арзнєва Мускіа, поклав мені на стіл візитну картку. Я так заглибився в свої думки, що спочатку не помітив її. Секретар, очевидно, здогадався, що я зараз нікого не можу прийняти. Він навшпиньках вийшов...
...Отож, з другого боку... З другого боку, — і я це розумів,— цей чоловік притягав мене, як магніт, мені хотілося стати його другом, просто другом, поринаючи разом з ним і в розваги, і в пригоди, і я не знав, чого він чекає від мене, яких особливих розваг шукає і чи зможе знайти їх у моєму товаристві. А значить, як клієнт, Арзнєв Мускіа може кінець кінцем лишитися не задоволеним мною.
— Іраклію-батоно, — спитав Мускіа саме в цей час, — скажіть, куди ви збираєтеся йти сьогодні ввечері?... Я теж піду туди, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете. Мені буде приємніше, коли все піде само собою, зумисне не треба нічого вигадувати.
— Слава богу,— полегшено зітхнув я.— Я саме про це й думав. І я згоден з тобою... Бачиш? Я кажу тобі — ти. Ми ж близькі друзі. Хіба не так?
— Так, так, — сміючись підтвердив Мускіа. — А тепер я піду. Ти ж на службі... Коли і де ми зустрінемося?
Поки він говорив, я машинально глянув на візитну картку. Дивна річ, і гадки не мав, що в жінок можуть бути візитні картки, ніколи їх не бачив. І це прізвище — звідки я його знаю... Я крутив перед собою ту картку, не відповідаючи на запитання гостя.
— Зачекай, Арзнєв, не йди...
Я подзвонив, увійшов секретар.
— Якого віку ця дама, ну, приблизно, звісно?
— Я знаю, що їй тридцять п’ять років, але на вигляд молодша, двадцять вісім або двадцять дев’ять можна дати.
— Гаразд, іди. Я тебе покличу.
Виходячи, він забрав пляшку з-під шампанського й келехи.
У мене на полиці стояла конторська книга — список клієнтів, не лише колишніх, а, можливо, й майбутніх. Тут були різні відомості: адреси, рухоме й нерухоме майно, сфера діяльності, капітал. Я розгорнув ту книгу на іменах: Ширер, Тавкелішвілі, Нано Парнаозівна, що стала Ширер-Тавкелішвілі.
Не тому, що я забув її ім’я, ні, просто, щоб перевірити свою пам’ять. Я ж знав Нано Тавкелішвілі ще в дитинстві. А торік я одержав від неї запрошення, але чомусь не пішов і надіслав вибачення.
Я подав візитну картку Арзнєву Мускіа.
— Прочитай.
Лаз узяв картку в руки й прочитав уголос те, що було написано.
Я здивувався, що людина, яка жила в Туреччині, так вільно читає російською. Я і раніше помічав, що грузинська вимова в його російській мові відчувається менше, ніж у моїй.
— Де ти навчився так добре говорити по-російському?
— Вчили змалку. А потім я довго був на Кубані, і там розмовляли по-російському. І російські книжки читаю іноді, хоч у гімназії мені не довелося вчитися.
Мені стало ніяково: Арзнєв Мускіа справляв враження освіченої, вихованої на аристократичний лад людини, Правда, два дні — надто короткий час, але перше враження не буває оманливим.
— Хто ця жінка? — спитав він.
