— Дозвольте, пані, вийти мені на волю...— сказав він.— Вибачайте, але я ж і так усе чую...— Мускіа, всміхаючись, дивився на мою співрозмовницю.— Я дуже хочу бути тут... З вами! Ось Іраклій засудив мене до ув’язнення, а я втік, і, може, ви дасте мені, притулок?
Нано — ані пари з вуст, тільки зосереджено, пильно вдивлялася в Мускіа.
Ховатися лазові в тій кімнаті й справді не мало більше ніякого сенсу, але я не знав, як поставиться до присутності гостя наша дама. Нано, очевидно, зрозуміла, про що я думаю, і доброзичливо сказала:
— Прошу, мені однаково. Ви, певно, хотіли щось мене спитати?
Слова її прозвучали трохи холоднувато. Може, її образив жарт: чи не дасте ви мені притулку,— і вона сприйняла це як насмішку, бо ж вона щойно розповідала, як допомагає переслідуваним. А може, вона нічого й не вкладала у своє запитання. Я тільки не міг зрозуміти, чому вона дивиться на лаза так пильно, так напружено.
— Арзнєв Мускіа! — Лаз шанобливо вклонився Нано і сів у третє крісло.
— Нано Тавкелішвілі-Ширер,— трохи зніяковівши, не зразу відповіла вона. То був швидше шепіт, і легкий уклін на знак привітання, здавалося, призначений був не йому, а самій собі, якійсь своїй здогадці.
Гарний, елегантний і простий був Арзнєв Мускіа. У мене на очах присутність жінки ублагородила й розкувала його рухи, жести. Скільки важить для чоловіка жіноче око! Очевидно, наша дама теж помітила й оцінила його аристократичну простоту.
— Я вас бачила...— мовила Нано.— Де ж я вас бачила?..— Вона кліпала очима за кожним помахом віяла.
Нано намагалася щось пригадати. Обидва ми дивилися на неї, всміхаючись: я — очікувально, лаз — із здивуванням.
— А-а-а, згадала. Так, так... Але прізвище інше. Звичайно, я помиляюся. Той чоловік, на якого ви схожі...— Нано засміялася,— абраг!
— Ти й з розбійниками, виявляється, знайома? — спитав я.— Та в тебе, я бачу, широкі зв’язки із злочинним світом, прекрасна моя пані!
— Непогані! — відповіла вона весело.— Мені щастить на них.
— Ви зволили сказати, що перемогли почуття страху. Але ж страх... Страх — багатоликий. Який саме з них перемогли ви? — спитав лаз.
Нано подивилась просто йому в очі, а потім одвернулася, дістала папіросу, покрутила її в пучках і мовила:
— Це треба обміркувати, пане Арзнєв. Зачекайте, я зараз поясню вам.
Я приніс шампанське й келехи. Відкупорив пляшку, обніс її, припрошуючи своїх співбесідників, а Нано все мовчала.
— Арзнєв, що ти наробив! Вродливій жінці личить усмішка, а ти завдав їй клопоту...
— Вибачте мені, я готова відповісти. Але боюся, лаз не заспокоїться, почнуться суперечки, і, щоб відстояти свої погляди, мені потрібні будуть приклади. Тому я одразу почну з одного випадку. Ви не проти?
— Звичайно, ні!
— Ми слухаємо вас, пані!
— Що таке страх? Кінець кінцем на світі є лише один страх — страх смерті! Випливає він з інстинкту самозбереження, чи не так? І коли добре поміркувати, його можна виявити у всіх вчинках майже всіх людей. Вислухайте мене уважно, і ви погодитесь, що я кажу правду. Те, про віщо я розповім, сталося першого року після нашого повернення в Грузію з-за кордону. Ми з чоловіком гостювали у нашого друга неподалік від Очамчире — будинок стояв на березі моря, був вересень, тепле море, чудова погода. З берега ми нікуди не йшли, встромили в пісок величезну парасольку, купалися, читали книжки, одне слово, жили як хотіли. Якось, коли опівдні ми повернулися додому, по обіді й відпочинку, господар звелів осідлати для нас коней, щоб ми прогулялися верхи. Але просив не їхати далеко, бо вечір не за горами. Ми їхали шосе, поминули Очамчире, попереду — Самурзакано. На мені — пошита в Лондоні новенька амазонка, настрій піднесений, хочеться франтувати, стрибати, гуляти — хоч до нічної прохолоди. Чоловік кілька разів осаджував мене — годі, мовляв, треба повертатися. Але я летіла вперед, не слухаючи його, щось вело мене — і завело, як ви побачите, далеко. Та поки що я хочу наголосити лише на одному: чоловік просив повернутися, бо чув, що на дорогах трапляються пограбування. Але я сказала — ні! І він не сперечався, не наполягав, ми скакали собі вперед. Чому він так легко згодився? Чому не вимагав, не наполягав на своєму? Та тому, що боявся, коли б його бажання повернутися я не сприйняла як боягузтво. А я не зважила — ні на те, ні на друге, мені хотілося одного — гуляти, скакати верхи, значить, я думала лише про свою примху, а вона, в свою чергу, була страхом — страхом, що, коли ми повернемо назад, я не звідаю цих радощів життя. Так ось, навіть у цьому, нібито простому збігові випадковостей виявилося три різні форми страху, і всі три позначені однією печаттю — егоїзмом. Ви згодні зі мною, що всі три види егоїзму випливають з одного джерела — інстинкту самозбереження?
— Безперечно,— відповів я.
Лаз нічого не сказав, лише кивнув головою.
— І що інстинкт самозбереження і страх смерті — де одно й те саме, і з цим ви теж згодні?
— Звичайно, згодний,— сказав я.
