— Те, що ви кажете,— мовив Арзнєв Мускіа,— нагадує мені слова ігумені одного монастиря, матушки Єфимії. Вона любила говорити красиво. Мені здається, і вірші потай писала в монастирі. Якось вона сказала мені: «Сину мій, розтоплений віск геть згорілої свічки і сам по собі гарний, але проступає в ньому та краса, що тихо світила й розгонила темряву».
— Красиво! — У Нано заблищали очі.
— Справді, красиво,— задумливо мовив лаз.— Усе це я добре знаю, але одна річ знати, а друга — вірити, зуміти піднестися до віри. Я не переступив ще цієї межі. Мені це нелегко дається...
Лаз говорив усміхаючись, а в словах його відчувався такий смуток, що я раптом побачив свого нового друга нібито в іншому світлі. Каже, що йому нелегко дається? Нелегко, ніби на його плечі ліг найважчий тягар на землі, проте ховає він свій смуток глибше від пекла. Так здалося мені в ту мить, та ось Арзнєв Мускіа заговорив тоном, яким говорив досі, і я відігнав свої думки.
— Ваша правда, але ж і добро може перестати бути добром, якщо людина замість того, щоб робити добро, питатиме: а що таке добро? — порушив тишу Арзнєв Мускіа.
Нано хотіла відповісти, а я перебив її:
— Покажи той папірець Вєтрова. Ти казала, що захопила його з собою?
Нано подала мені папірець і відповіла лазові:
— Не можна мудрувати, а то ми дійдемо до нісенітниці. Я впевнена, істина проста: добро — це те, що добре для всіх. Роби добро і не чекай ні винагороди, ні наслідків. Іди далі й знову роби добро. Ось і все, що треба, коли сієш зерно добра, ось умови для добрих жнив.
Я став розглядати аркуш паперу. На ньому її справді були імена жінок з якимись крапками навколо кожного. В одних п’ять крапок, в інших — дві. Коло імені Нано стояло п’ять крапок. Я покрутив список і передав його Арзнєву.
— Ці крапки поставлено різним чорнилом,— сказав він.— А деякі олівцем. Отже, поставлені в різний час.
Я знову взяв список, подивився. Арзнєв Мускіа правду казав.
— Як ти гадаєш, що це означає?! — спитав я лаза, так паче пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер прийшла на пораду до нього, а не до мене.
— Чи можете ви згадати,— спитав Мускіа, звертаючись до Нано,— скільки разів бачилися ви з Вєтровим відтоді, як він нагрубіянив вам щодо офіцерів?
— Скільки разів? Зараз згадаю. Я добре пам’ятаю, що він при цьому кожного разу розказував, і можу порахувати по розповідях.— Нано почала рахувати.
— Є пропозиція! — вигукнув я, і обоє глянули на мене.— Пообідаймо сьогодні разом! Поки ми зберемося й доїдемо... Нано... Якщо ти будеш така ласкава й поїдеш з нами, клянуся честю, ми розв’яжемо цю головоломку і відгадаємо всі таємниці, які ти маєш!
Нано всміхнулась і, помовчавши, спитала:
— А куди?
— До Гогі.
— Я чула про нього, але не бувала ніколи. Там, здається, хор, співають старовинні пісні й гімни, правда?
— Справді, співають, та ще як співають!
— Дивно, що в ресторані співають гімни,— сказала Нано.
— Так заведено в Гогі. Там і відвідувачі інші. Поїдемо — побачиш.
— До Гогі поїдемо іншим разом! — Нано подивилася на свій костюм і, видно, вирішила, що її одяг не підходить для такого велелюдного місця.— Сьогодні краще десь за містом, де менше люду... На повітрі, чудова ж година...
— І я так гадаю, Іраклію. Не хочеться сьогодні бачити людей,— підтримав її лаз.
— Нехай буде так. Коляску, Васильовичу! — гукнув я.
— Не треба. Моя стоїть перед конторою.
— Що ж, їдьмо,— сказав лаз і встав.
Коли ми сідали в коляску, Арзнєв Мускіа спитав Нано:
— Що ви закінчили там?
— Факультет словесності, Правда.., того, про що ми говорили, я навчилася не там.
— Я розумію... Навчити можна всього, але то — знання, а не віра, віри навчити не можна.
Через кілька хвилин булані жеребці Нано мчали нас до Ортачале.
— Скільки ж разів бачив вас Вєтров, ви не згадали?— спитав Арзнєв Мускіа.
— Згадала. П’ять разів, якщо не рахувати розмови про офіцерів.
— Ви певні цього?
— Безперечно!
— Виходить, після кожної зустрічі він ставив, очевидно, по одній крапці на аркушику біля вашого імені.
Мано взяла папірець, глянула на нього і, помовчавши, спитала:
— Ну й що ж?
Я вже зрозумів, у чому річ, і спробував їй пояснити:
— Бачиш, після тебе тут вписана Сусанна, коло неї три крапки, значить, вона зустрічалася з Вєтровим тричі. Вище від тебе — Надія Іванівна — п’ять крапок. Крім того, зверни увагу на те, як стоять крапки.
Першу крапку було поставлено перед кожним іменем. Видно, Вєтров бачив усіх по одному разу, поставив крапки і тим вичерпав перше коло зустрічей з цими жінками. За другим обходом, треба гадати, з трьома йому не пощастило зустрітися, тому після їхніх імен місце для другої крапки лишилося порожнє. За третім колом бідолаха, мабуть, так старався, що вибився з сил, без крапки лишилася тільки одна жінка — якась Алла. В Алли — дві крапки, та й ті лише на початку — одна за другою.
— Та Алла виїхала, може, з вашого міста? — спитав Арзнєв Мускіа.— Він бачив її тільки двічі, а більше не пощастило.
— Її чоловіка перевели в Темірханшуру. Він офіцер,— пояснила Нано.
— Ну звичайно, він не міг її вже бачити. В Темірханшурі свій Вєтров, і той Вєтров напевне відшукає її там!
