Ви вже про це знаєте, і я лише вточню деякі подробиці. Я не тільки виховувався в їхній сім’ї — я був старим Зарандіа за сина, а Мушні й Даті за брата. Про це знали всі, і стосунки між нами були родинні. Але за народженням я не Зарандіа, а Гогніашвілі. Спочатку назвали мене Шавлагом, а потім ім’я моє переінакшили на Шалву, як це сталося — я й сам не знаю. Мій батько Цате був знаменитий у Картлі абраг. Тільки називають їх там не абрагами, а качатами. Мені було п’ять років, коли батька вбили. Через два місяці померла мати. Тих, хто прийшов здалеку й оселився на землі тамтешнього поміщика, в Картлі називають хізанами. Нас і мали за хізанів, родичів там у нас зовсім не було. Дата Туташхіа був побратимом мого батька, і коли батька вбили, він прийшов до мене із Самурзакано й віддав на виховання своїм названим батькам Тамар і Магалі Зарандіа. Це й тепер трапляється, а раніш то був просто звичай: заможні люди брали на виховання не лише сиріт або дітей безнадійно хворих батьків, а й дітей своїх бідних родичів. До того ж так було заведено: прийомний дітей від рідних ні в чому не розрізняти. Побачать сусіди, що ти зі своїм краще, ніж з годованцем,— осудять, почнуться розмови, що взяв ти собі в дім прислужника чи наймита, а не сина привів. Стільки піклування й тепла відчув я в сім’ї Зарандіа, скільки інші в рідній сім’ї не відчують! Коли Дата привіз мене до старих, Мушні вже служив у Тифлісі й до батьків приїздив рідко. Старший брат Мушні, Костянтин, жив окремо, у нього була своя сім’я, свій дім і садиба. Еле то в себе, то в селі поживе, у батьковому будинку, то в нас, а іноді їздила гостювати до Мушні — спочатку в Кутаїсі, а потім у Тифліс. Дата приходив навідати своїх названих батьків раз або двічі на рік, і то вночі. Та про це я дізнався, коли вже виріс. На той час я був єдиною дитиною в сім’ї. Старі доглядали мене й пестували, а для Еле я був рідним сином. Чим тільки вона не догоджала мені, коли бувала в нас. Не забував потурбуватися про мене й Мушні, а Дата ж у абрагах був, що з нього, бідолахи, питати, але й він, бувало, хоч і прийде потайки, а все одно не піде з дому, не залишивши мені то іграшки, то грошей або ще чогось. Колись люди були набагато добріші, а надто сім’я Зарандіа... «Дім любові й доброчинності»,— так казав Магалі Зарандіа. Він вважав, що такою домівкою має бути кожна сім’я. Магалі Зарандіа був простий дячок, але такої освіченої людини треба було пошукати. Я говорю не про університет чи академію. Розуму в нього в голові було стільки, що він хоч яку премудрість міг утямити. А не стачало розуму, то він чуттям доходив. Чуття мало, то йому книжка допомагала. Книжок він перечитав силу-силенну. З’явиться нова книжка в домі,— а вже про старі не кажу,— все прочитає. І дітей заохотив до читання. Мене, дай йому бог здоров’я, він так навчив, що хоч у гімназію я попав, коли мені вже десять років було, а й у підготовчих класах, і згодом учителі всі дивувалися, звідки це хлоп’я стільки знає! У гімназичні роки в мене хіба що пташиного молока не було. Гімназію закінчив, поїхав учителювати в село. Так хотів Магалі. Потім змінив мене інший учитель. Того року якраз і загинув наш Дата. Мушні був уже, в Петербурзі, він виписав мене в столицю й віддав до університету. На четвертому році свого навчання на юридичному факультеті я приїхав на літні канікули в Грузію. Того літа помер мій брат Мушні Зарандіа. Він був уже в чині полковника, і його вважали за людину великого розуму, дуже великого. Цар-імператор, коли Мушні захворів, привозив до нього професорів з Франції і з Німеччини, та вони нічим не змогли допомогти. Лікарі дійшли висновку, що причиною смерті була тяжка форма меланхолії. Це сталося в дев’ятсот тринадцятому році. Коли Мушні помер, я від горя не міг собі дати ради, вернутися в університет. З п’ятьох дітей у старих зосталося лиш двоє — Костянтин і я. Через півтора року загинув у першій імперіалістичній війні Костянтин. Треба було, добродію, потурбуватися й про старих, та й домівці потрібен був догляд. Я й лишився. На військову службу мене не призивали — один-єдиний годувальник. У дев’ятсот п’ятнадцятому став я знову вчителювати, і ось мені вже незабаром сімдесят, а цьому фахові я не зраджував, сорок років з дітьми й з дітьми.
