— Ти сказав, що тут станеться щось трохи гірше? — несподівано мовив чернець.— А сам тікаєш. Виходить, ти боягуз!

Туташхіа обернувся до ченця й перепитав:

— Боягуз?..

— Хто зрадив бога, хто для людей не зробив того, що міг зробити, хто дитяті божому в біді не подав руки — той боягуз і прирік себе на самотність. Раз ти одвернувся від людей, то й ти їм не потрібний, і доля твоя — доля загнаного звіра!— спокійно закінчив чернець.

Туташхіа відштовхнув мене з дороги, вийшов у залу, не кваплячись дійшов до вхідних дверей і взявся за засув.

Дзоба вп’явся в його бурку:

— Дядю Дато, не йди... не йди, дядю Дато, ми загинемо!

Туташхіа закам’янів. Стало дуже тихо.

Дата Туташхіа мав славу надзвичайно сміливого й рішучого. Іншої думки я не чув, та її й не було. Але в цю мить він боявся озирнутися, щоб не побачити Дзобиних очей і обличчя. І не озирнувся.

— Я мушу піти звідси,— уперто й зозла, ніби вмовляючи себе, сказав він і, одсунувши засув, вийшов з духану.

Заливаючись слізьми, Дзоба кричав йому вслід:

— Ти кинув нас, дядю Дато. Чому ти не врятував нас?.. Не допоміг?..— Хлопчик повторював де, навіть коли Туташхіа вже не міг і почути його: він сідлав коня.

Усе інше скоїлося за якихось десять секунд: Дуру вбіг у залу із зведеною двостволкою в руках. Дзоба відчував, що може статися нещастя: батько був такий розлючений, що міг убити.

— Відпустіть мою дочку, сучі діти! — закричав він і вистрілив.

Куру Кардава впустив маузер і схопився за праве плече.

Бодго Квалтава прицілився в духанника.

— Не стріляй, Бодго!..— крикнув Куру, але Квалтава вистрілив двічі.

Дуру крижем упав додолу, схопився за живіт і, корчачись, покотився по підлозі.

— Що ти наробив, Бодго... Навіщо вбив невинного? — мовив Куру.

— Зараз не час про це! — відповів Квалтава й закричав: — Казо, кинь ту шлюху!.. Одягайся негайно!.. Кому я кажу!..

— Від кого тікаємо? — Каза Чхетіа вийшов з кімнати, на ходу одягаючись і чіпляючи зброю.

Дзоба впав на коліна, з жахом дивлячись на вмираючого батька.

З кімнати Чхетіа вийшла Кіку. Вона йшла, поволі ступаючи, дивлячись кудись у простір мимо всіх нас, і белькотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей. Ось вони, гроші, тату!..— і потрушувала капшуком, тим капшуком з золотими червінцями, що їх Каза Чхетіа висипав собі на долоню.

Вона підійшла, опустилась на стілець і так само дивилася кудись мимо. На підлозі корчився й стогнав Дуру.

У духан зазирнув Туташхіа, очевидно, хотів подивитися, чи не сталося чого в стрілянині.

Дуру побачив його і прохрипів:

— Ти осиротив моїх дітей... Твій гріх, Дато Туташхіа!..

Туташхіа зник, як тінь.

Дуру не промовив більше ані слова. Затих і сконав.

Бодго Квалтава і Каза Чхетіа витріщились один на одного, почувши ім’я Дати Туташхіа. І Куру Кардава остовпів, почувши це.

Знадвору долинув тупіт копит кількох коней.

Бодго Квалтава звів курок маузера й вискочив з духану. Його приятелі кинулися за ним.

— Він забрав наших коней!

— Ти навіщо погнав наших коней, Дато Туташхіа?

— Ану залиш наших коней!..

— Будемо стріляти!

— Ви — нікчеми, здатні стріляти лише в духанника! У мене ви не вистрілите, негідника. Не тієї ви породи, сучі виродки!

То була правда: розбійники жодного разу не вистрілили, вони й гадки не мали гнатися за ним. Лишилися біля входу в духан і нескліпно дивились, як Дата Туташхіа тікав з їхніми кіньми.

Каза Чхетіа забіг у духан, вихопив з рук у стеряної Кіку капшук і метнувся наздоганяти своїх.

Вони зникли й більше не поверталися в ті краї.

Дзоба одходив від заціпеніння, він знову тяжко заридав.

Кіку, навіть не відчувши, що капшук у неї відняли, все ще безтямно дивилася кудись у простір і бурмотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей, тату!

Я повернувся в кімнату. Чернець так і не підводився.

— Вставайте, батюшко. Не час спати в день страшного суду!

— Коли людина грішить — господь німує! — мовив чернець і встав.

Ми винесли тапчан Дати Туташхіа в залу й поклали на нього небіжчика. Обидві кулі поцілили Дуру в живіт.

Чернець почав молитися.

У мене заболів живіт, і я вийшов надвір. Стояла спокійна ніч. На небосхилі червонуватим світлом горіла ранкова зірниця.

Я згадав, що у мене в кишені наган. Не роздумуючи і не вагаючись, я шпурнув його в дірку нужника. На серці враз одлягло. Якщо обшукуватимуть, подумав я собі, при мені вже не буде зброї. І понині не можу збагнути, як сама думка не те що вистрілити, а підняти зброю могла спасти мені в голову. Видно, щось підказало мені — якби я чинив опір, мені був би капець.

Помирати нікому не хочеться.

У тих краях я пробув ще рік. А може, й більше. Кіку після тієї ночі збожеволіла. Кілька місяців по тому Дзоба знайшов її в лісі, вона сиділа під вільхою. І була мертва. Як сиділа — так і померла.

Про дальшу долю Дзоби я не знаю. Казали, що його забрав до себе дядько з Кутаїсі.

Мабуть, він і забрав.

<p>Граф Сегеді</p>
Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги