— Ти знаєш, Куру,— звернувся Квалтава до свого молодшого приятеля,— мені самому гола Кіку ні до чого, але кожен відповідає за себе, і не твоє діло ставати поперек дороги. Оце і є дружба, іншою вона не буває! Чесно кажучи, ти маєш слушність. Ще добре, якби батько хоч який-небудь зиск з цієї дівки мав — тоді нічого не скажеш. Гроші — це все. І жінка — це теж гроші.
Гра пішла з новим азартом і запалом. Куру Кардава безперервно вигравав.
— Ставлю тисячу карбованців — наборг! — оголосив Каза Чхетіа.
— Ні, друже, такі обіцянки — пил. Позичаю тобі, став готівкою, коли хочеш.— Куру відрахував гроші.— Будеш винен мені тисячу карбованців. Бодго, ти — свідок,— мовив Куру і став здавати.
Каза Чхетіа подивився в свої карти і вивів ставку — п’ятсот карбованців. Куру Кардава це не сподобалося, але він промовчав і дав партнерові ще дві карти.
У духані запанувала тиша.
Дата Туташхіа з цікавістю стежив за гравцями. Коли з’ясувалося, що Каза Чхетіа зробив дев’ятку і виграв ставку, Туташхіа знову повернувся до каміна.
За якихось три-чотири хвилини купа банкнотів Куру Кардава перекочувала до Кази Чхетіа.
Кіку віднесла і нам білизну й увійшла в духан.
Каза Чхетіа знову підкликав її.
— Ось тобі ще червінець! — сказав Чхетіа, поклавши на першу монету ще одну, і підсунув їх до Кіку.
Куру спалахнув, але цього разу не сказав жодного слова. Видно, повчання Квалтава зробило своє діло. Він повернувся спиною до своїх друзів і став розглядати простеньку ікону на стіні.
— Ти чого, дівко, мовчиш? Роздягатимешся чи не роздягатимешся? — єхидно всміхнувшись, сказав Бодго Квалтава.
Кіку наче мову відібрало, вона стояла незрушно і лиш очима водила довкола.
Чернець сидів спиною, він нічого не бачив, але чув усе.
— Боже, поможи, боже, поможи, боже, поможи! — прошепотів старий і тричі перехрестився.
Туташхіа зиркнув на ченця. Потім перевів погляд на стіл.
Стояла напружена тиша.
У каміні ледь затріщали дрова, але в тиші той тріск пролунав, як постріл.
Десь у кімнатах щось глухо стукнуло. Певно, Дуру і Дзоба пересовували тапчани.
І знову запала тиша.
— Які все ж таки негідники! — тихо, майже сам до себе проказав Туташхіа.
Сказати він сказав, але, мені здалося, одразу ж прикусив язика, немов осмикнув себе: годі патякати, абраг!
Запропонувати таке чистій п’ятнадцятирічній дівчинці, котрій батько втовкмачив у голову уявлення про надзвичайну силу грошей, могла тільки людина, що зовсім пустилася берега. І ніхто інший! Я ладен був зірвати замір Кази Чхетіа, але що міг я, беззбройний одинак, духовно не готовий до такого кроку, недосвідчений у противенстві?
Кіку стояла, опустивши голову, вп’явшись очима в монети, і я відчував, яких гарячкових сил коштує їй зібратися з волею і стійкістю. Розумів це і Бодго Квалтава.
— Їй, бачте, мало,— сказав він.— Ти тільки подивися на неї! Та за два червінці потійський поліцмейстер роздягнеться. Чуєш, дівко? Ну, гаразд. Ось тобі ще червінець, і роздягайся. Уявляй, наче ти в Ріоні купаєшся, на тебе з кущів зирять, а ти й не туди-то.
Бодго Квалтава шпурнув Кіку до двох червінців ще й третього, наче собаці обгризену кістку.
Каза Чхетіа взяв ту третю монету й поклав у купку на дві перші.
Кіку всю пересмикнуло, та так видимо, що всі помітили.
Мене тіпало від власного безсилля. Чекати більше не можна було, і я ледь чутно прошепотів своїм співтрапезникам:
— Треба втрутитися. Досить їй один раз піти на це, і її не втримаєш. Поті під боком. Буде вона портовою блудницею. Комусь же треба втрутитися!
Я дивився на Туташхіа — і вимагаючи, і дорікаючи, і благаючи. Він зиркнув на ченця, потім перевів погляд на мене й сказав навмисне байдуже:
— Це не моє діло. Не буду я втручатися.— Трохи помовчав і додав: — Нічого путящого з цього не вийде.— І нікому це не потрібно... Якщо це в неї в крові, у вдачі,— так тому й бути. Все одно вона по-своєму зробить. Немає таких, хто гідний заступництва!
Чернець слухав, боячись мовити слово, а коли Туташхіа змовк, раптом обернувся до Кіку і пролепетав:
— Дочко моя! Сказано: «Коли праве око твоє спокушає тебе,— його вибери і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один з твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене».
Розбійники втупили очі в ченця, намагаючись збагнути його слова, але марно. Кіку не підводила голови — здавалося, до неї взагалі нічого не доходило. Вона подивилася на ченця, лиш коли він змовк, і перевела погляд на двері, звідки мали з’явитися Дуру з Дзобою. Каза Чхетіа одразу ж помітив її занепокоєння.
— Ох-х-х! — тупнув він ногою і нахилився до ченця:— Ану сиди там, старий шкарбане, а то швидко забудеш у мене і Старий, і Новий завіт.
Чернець опустився на лаву як підкошений, ввібравши голову між плечі, немов чекаючи удару, і стих.
На обличчі в Куру Кардава не було ні злості, ні обурення — він весь сяяв від цікавості й азарту:
— Що цей дідусь хоче, Бодго? — Що він там каже?..
— Ось у чому заковика, виявляється! — протяг, вражений своїм відкриттям, Каза Чхетіа.— Кіку перед ними соромно. Ану, одверніться! — крикнув він тоном, яким хвилину тому велів сидіти мовчки ченцеві.— Чого не бачили? Повертайтеся спиною, та швидше!
