Моя жорстока доле!З кохання я страждаю,Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.Предвічний зодчий всього світостроюСобі на осолодуСтворив мене веселою, живоюІ дав мені напрочуд дивну вроду,Споріднену з красою,Що в небесах сіяє в рід із роду;Та, на мою знегоду,Небагатьом помітна -Свічу я на земному видноколі.Як я лише ввійшла в літа дівочі,То був у мене милий,Що заглядав мені кохано в очі,Які його уяву полонили;Чудові дні і ночі, -Як швидко лине час той легкокрилий! -У пестощах летіли,Бо й я ж його кохала,Та він зав'яв од подиху недолі.А потім другий - пишний, гордовитий -Узяв мене у руки,І світ мені жалобою повитий,І мушу я любить його з принуки;Немов несамовитий,Мене ревнує він - о, люті муки!Я гину із розпуки…Чи ж я на те вродилась,Щоб лиш його коритися сваволі?Кляну тепер годину ту печальну,Коли я помінялаДівочу скромну сукню на вінчальну,Коли я в церкві слово «так» сказала.В ту мить гірку, безжальнуЯ світ собі навіки зав'язала…Ох, краще б я сконала,Ніж по сумнім весілліТакі терпіти несказанні болі!О перший милий, друже незабутий,Молю тебе, благаюНа мене знову любо позирнутиЗ далекого надзоряного краю.О, дай мені відчути,Що пломінь наш не згас у дні відчаю;До осяйного раюВізьми мене, мій любий,Звільни мене з плачевної юдолі!

Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули пильну увагу, та всяке її по-своєму тлумачило. Були й такі, що зрозуміли її по-міланськи, себто що ліпша добра свинка, ніж хороша жінка; але інші мали благородніше і тонше розуміння, то й збагнули вони ту пісню вірніше, та не час нам тепер про те широко розводитись.

Після сієї пісні король велів посвітити посвітачі, і товариство довго ще співало всяких пісень на тій поляні, серед квіток і трав, аж поки зорі не почали примерхати. Побачив тоді король, що пора спати, оддав усім на добраніч, і дами й кавалери розійшлися по своїх покоях.

Кінець третьому дню<p>ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ</p>

Зачинається четвертий день, у який під проводом Філострата говориться про тих, чия любов мала нещасливий кінець

Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, - усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорен-тинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.

Перейти на страницу:

Похожие книги