Софронія, одружившися ніби з Егісіппом, насправді стає жінкою Тита Квінція Фульва і їде з ним до Риму. Туди прибуває і зубожілий Егісіпп; гадаючи, що Тит ним гордує, він бажає вмерти і каже на себе, що вбив чоловіка. Тит упізнає його і, щоб порятувати друга, приймає те вбивство на себе; тоді справжній убивця признається у своєму злочині, і Октавіан звільняє всіх трьох. Тит одружує Егісіппа з своєю сестрою Фульвією і ділиться з ним навпіл усім своїм багатством
Коли Пампінея доказала свою історію і всі похвалили короля Педра, особливо та, що була гібелінкою, король велів заступити чергу Філомені, і та почала такими словами:
– Благородні мої подруги, хто того не знає, що королі можуть, аби тільки хіть, будь-яку велику річ учинити, та од них же найбільше й вимагається тої великодушності? Звичайно, той чинить гаразд, хто робить те, що може, і те, що йому належить, але не треба тому так дуже дивуватись і так вихваляти того чоловіка; інша річ, як те зробить хтось такий, що менше може і од кого менше вимагається. Хоч ви і прославляєте широкомовно королівські діяння, які здаються вам такими доблесними, та я не сумніваюсь анітрохи, що надто вам сподобаються і заслужать ще більшої похвали вашої учинки людей, подібних до нас, коли вони благородством своїм дорівнюють королівським або й перевершують їх. Тим я й хочу розповісти вам про доблесні й благородні діяння двох громадян, що дружили між собою.
Так от, коли Цезар Октавіан не називався ще Августом, а правив Римською імперією з руки тріумвірату, жив у Римі один родовитий чоловік на ймення Публій Квінцій Фульв; він мав одного сина, якого звали Тит Квінцій Фульв, юнака здібного напрочуд, і послав його в Афіни вивчати філософію, доручивши опіці свого давнього приятеля Кремета, чоловіка так само значного роду.
Кремет узяв Тита до свого дому, і юнак жив там разом із його сином Егісіппом; обох їх оддав Кремет у науку до філософа Арістіппа. Живучи разом і спілкуючись постійно між собою, обидва юнаки так зійшлися вдачею, що між ними виникло справжнє велике братерство і дружба, яку могла порушити тільки смерть. Жоден із них не мав ні радості, ні спокою, коли другого з ним не було. Разом розпочали вони свою науку і, обдаровані обидва незвичайним розумом, рівним кроком і з похвальним успіхом сягали все вище й вище до осяйних верховин філософії.
Отак жили вони разом три роки, на превелику втіху Кре-метові, який обох їх зарівно за своїх синів мав, та ніщо на сім світі не вічне - старий Кремет помер, засмутивши непомалу обох юнаків, що втратили ніби спільного батька: друзі й родичі небіжчикові не знали, котрий із них двох більше потребував потіхи й розради. Через кілька місяців Егісіппові друзі й родичі прийшли якось до нього й почали разом із Титом умовляти його, щоб він оженився; напитали вже вони йому й дівчину предивної вроди, таки афінянку. Звали її Софронія, роду була вона значного і мала ледве п'ятнадцять років. Незадовго перед весіллям, що мало бути, Егісіпп попросив якось Тита піти разом з ним подивитись на наречену, бо він її ні разу ще не бачив. От прийшли вони до неї в дім, сіли, а вона між ними посередині; Тит, нібито суддя краси товаришевої нареченої, не зводив із Софронії очей. Все в ній сподобалось йому надзвичайно, і він похваляв у душі її принади, поки, непомітно для інших, так у неї закохався, як ніхто ніколи.
