От і вирішив він забезпечити передусім свою пайку. Згадав зразу про того персня, що, казали, був у архієпископа на пальці, стягнув його і одягнув на свій, а тоді вже подав товаришам митру, патерицю та рукавички, здійняв з покійника орнати, одежу, іно сорочку лишив, і сказав, що передав уже все, більше немає нічого.
Та ті двоє запевняли, що десь іще має бути перстень, нехай пошукає краще. Андреуччо одказав, що ніяк не може знайти, і вдав, ніби нишпорить за тим перснем; злодії і собі хитрували та все підохочували його словами до дальших пошуків, а самі тим часом витягли з-під віка підпору і втекли, лишивши Андреучча в закритій гробниці.
Можна собі здумати, як почувався тепер Андреуччо у тій гробниці-темниці. Кількома нападами намагався він підійняти головою й плечима важке віко, та все даремно. Од болю й розпуки зомлів бідолаха і впав на архієпископів труп; хто був би на них у той час позирнув, не вгадав би, котрий із двох мертвіший.
Вернувшись за якусь часинку до пам'яті, заплакав ревно Андреуччо, бо бачив, що жде його безпохибно двояка доля: або він сконає з голоду і смороду трупній черві на поталу, як ніхто не одчинить гробниці, або знайдуть його тут і повісять, як злодюгу.
Думаючи такі невеселі думи, почув раптом Андреуччо, що по церкві ходять і гомонять якісь люди; незабаром він догадався, що вони намірялись те вчинити, що вже зробили його товариші, і налякався ще дужче.
От одчинили ті люди віко і підперли його, та межи ними так само знялася суперечка, кому лізти. Нікому того не хотілося робити, та врешті після довгої змажки озвався один священик:
– Чого, дурні, боїтеся? Думаєте, він вас із'їсть? Мертвяки людей не їдять, я полізу туди сам.
Сеє кажучи, вперся грудьми в руб гробниці і закинув ноги всередину, щоб легше спуститися, а голову тримав іще надворі. Тоді Андреуччо підвівся, схопив його за одну ногу, ніби хотів стягнути вниз. Священик заверещав і духом вилетів із гробниці.
Всі інші так поперелякувались, що кинули гробницю одкритою і пустилися втікати, немов за ними гналося стосот-крот дияволів. Побачивши таке діло, Андреуччо зрадів несподіваному щастю, миттю вибрався з гробниці і подався з церкви тудою, кудою прийшов.
Почало вже благословлятись на світ, коли він вийшов навмання до морського берега з тим перснем на пальці, а звідси добрався вже до гостиниці, де його товариші й трактирник цілу ніч не спали, за нього турбуючись.
Він розказав їм про свої пригоди, і трактирник порадив йому виїхати, не гаючись, із Неаполя. Так він і зробив, повернувшися поспішно до Перуджії із перснем замість тих грошей, на які думав накупити коней.
Мадонна Берітола втрачає двох синів своїх; її знаходять на острові з двома козулями й везуть до Луніджани, де один її син стає на службу до сеньйора і потрапляє в тюрму за любощі з пановою дочкою. Сицилія повстає проти короля
Карла; син, упізнаний матір 'ю, одружується з пановою дочкою; знаходиться і другий брат, і вся родина вертається до високого стану
Дами й кавалери ще сміялися з Андреуччових пригод, що про них оповідала Ф'ямметта, як Емілія, діждавши кінця історії, почала на знак од королеви своє оповідання:
– Тяжкі й дошкульні бувають фортунині лукаві примхи, та розмова про них завше розбуркує мислі наші, що легко присипляються її ласками. Тим-то і щасливим, і нещасним варто слухати такі притчі - тих вони остерігають, а сих потішають. Хоч тут уже оповідано чимало дивних пригод, проте і я намірилась розказати вам одну правдиву й жалібну історію; вона, щоправда, теж кінчається щасливо, але було там такого жалю, що аж не віриться, щоб його ті пізні радощі осолодили.Тож відайте, любі мої пані, що по смерті імператора Фріде-ріка Другого на короля Сицилії вінчано було Манфреда. При ньому велику силу мав один неаполітанський дворянин на ймення Аррігетто Капече, що одружився з уродливою панною, так само неаполітанкою, на ім'я Берітола Караччола. Той Аррігетто тримав у своїх руках всю владу на острові; як же почув він, що король Карло убив Манфреда, перемігши його при Беневенто, і все королівство підклонилося звитяжцеві, то, не доймаючи віри лукавим сицилійцям і не бажаючи піддатися убивці свого володаря, готувався до втечі. Та остров'яни те перезнали, схопили Аррігетта і ще багатьох Манфредових друзів та прибічників і видали їх королеві Кар-лові, що невдовзі запанував над усією Сицилією.
Збентежена сією крутою переміною, не знаючи, що буде далі з мужем, боячись нещастя і ганьби, бідолашна мадонна Берітола покинула всі свої статки-маєтки, сіла в човен із своїм восьмилітнім сином Джусфредом і другою дитиною в лоні та й утекла на острів Ліпарі. Там вона спородила того другого сина і нарекла його Скаччато, се єсть вигнанець; найнявши для малого мамку, сіла разом з дітьми на невеличке суденце і рушила в Неаполь до своєї рідні.
