Дізнавшись один про любов другого, врадили вони потаємне між собою спільно її коханням заволодіти, нібито кохання можна ділити, мов товар який чи бариш од торгівлі. Та Марато добре пильнував коханки своєї і заважав їм той замір до скутку довести. Тож одного дня, як ішов корабель бистрим гоном, а Марато стояв собі безпечне на кормі й дивився на море, скрались вони разом до нього, схопили ззаду попід силки і кинули в воду. Корабель уплив іще добру милю, перш ніж люди помітили, що Марата не стало. Як зачула теє Алатіель і побачила, що його вже не вернути, жалібно на весь корабель голосила.
Обидва закоханці тут же кинулися втішати жінку, що не так по мужеві тужила, як безталання своє оплакувала, намагаючись заспокоїти її ласкавими словами та обіцянками всілякими, хоч вона мало що з тих речей розуміла. По довгому розважанню, як здалося їм, що вона вже більш-менш утихомирилась, стали вони проміж себе міркувати, кому першому з нею ночувати припадає. А що кожний хотів бути першим, то вони ніяк не могли дійти згоди, і зчинилася між ними сварка: спершу словами крутими зчепилися, а тоді, гнівом страшенним закипівши, на ножі пішли, як їх там корабляни не розбороняли, і так щиро брат брата штирхали, що один упав зразу мертво на поміст, а другий, хоч і живий зостався, був увесь порубаний і посічений.
Зажурилась Алатіель, що знов сама без ради й допомоги лишилася, ще надто й потерпала, щоб не впав на неї гнів родичів та друзів тих двох генуезців; та просьби пораненого й швидке приплиття корабля до Кларенци вибавили її од смертельної небезпеки. Висіла вона з тим недорубком на берег і оселилася з ним у гостиниці. Незабаром розійшлася по всьому місту слава про красу її надзвичайну; докотилася вона і до принца Морейського, що був під ту пору якраз у Кла-ренці, і заманулось йому на те диво самому поглянути. Як же її побачив, то визнав, що краща вона понад усяку славу й хвалу людську, і так сильне в ній закохався, що ні об чім іншім думати більше не міг. Почувши про те, яким робом вона до Кларенци дісталася, зміркував він, що зможе її собі з'єднати.
Коли він добирав саме способу, як би його те вчинити, дізналися про се родичі пораненого і, не довго думавши, одвели її до нього. Принц із того дуже тішився, так само, як і Алатіель, - вона ж бо уникнула таким чином великої небезпеки.
Як побачив принц, що вона не лише красою урочою, а ще й звичаями шляхетними оздоблена, зміркував він, хоч і не міг того запевне довідатись, що то пані вельможного якогось роду, і полюбив її за те ще більше. Він шанував її велико і тримав у себе не за підложницю, а яко правну жону свою. По таких гараздах забула Алатіель свої лихі пригоди, знов на стану стала й повеселіла; краса її розквітла до повної повні, і по всьому царству ромейському тільки й мови було, що про ту кралю мальовану.
Дійшла та пославка й до герцога Афінського, вродливого й хороброго юнака, родича й приятеля принцового. Бажаючи побачити красуню, приїхав він з прибічниками своїми в Кларенцу, нібито до принца в гості, як не раз уже бувало; той прийняв його, як заведено, з великою помпою.
Якось на другий чи на третій день гостювання зайшла в них мова про ту жінку, і герцог спитав у принца, чи справді вона така гарна, як славлять люди. На те одповів йому принц:
– Насправді вона ще гарніша; та хочу я, щоб ти не речам моїм, а очам своїм повірив.
На герцогове прохання повів його принц до неї в кімнату; попереджена про їхній прихід, прийняла вона обох ґречно і приязно, вони ж посідали обабіч неї і, не можучи втішатися розмовою (вона-бо по-їхньому не вміла), гляділи тільки на неї, мов на дивовижу яку, особливо герцог, якому вона здавалась неземною істотою; тим чарівним видінням розкошуючи, незчувся він, як напився очима отрути любовної і собі на горе жагуче в красуню закохався.
Вийшовши од неї разом із принцом і залишившись трохи згодя на самоті з своїми думками, помислив собі герцог, що принц - найщасливіший у світі чоловік, бо таким неоціненним скарбом володіє. Узяли тут його думки та гадки всілякі; палке закохання переважило в ньому совість і честь, і порішив він принца того блаженства будь-що-будь позбавити, щоб самому його осягти. І так воно йому до жаги приспіло, що, всякий розум і справедливість занехавши, обернув він усі помисли свої на каверзи та підступи лукаві.
