Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю
Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб'язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато - не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:
– Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.
Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належи-тою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх - ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.
У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім'я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і че-стивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:
– Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же при-бутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.
Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу, а сам пішов у кімнату до жінки, сказав, яким дешевим коштом трапляється йому купити коня, і велів їй піти вислухати Дженджика, але, боронь боже, не відповідати на його речі ні слова, ні півслова. Панії та витівка була не до мислі, але мусила коритись мужеві - пішла з ним до зали послухати, що мав казати їй Дженджик. Той потвердив свою угоду з паном, а тоді одвів панію в дальній куток зали, сів там із нею і почав говорити такими словами:
