– Я попала в тяжкий сон із чудовими переходами. В пів сні я відчувала цілком виразно твою руку, як обіймає мене за пояс, відчувала поцілуї милого. Мої сни, мої мрії були для мене дійсністю. Я зрозуміла веселість Ахмета. Але доля зготовила для мене важкі удари, Десь на другий чи третий день привезено до шпиталю мого Ромка: куля з мітрайлєзи[22] прострілила жолудок. Його очи помутніли, дрожав і говорив тихим умираючим голосом: зимно, зимно. Його колись свіже обличчє було тепер блідо сіре. Шеф оглянув його і сказав крізь затиснені зуби: «без надії». Не бачив, що стою за ним. Не пригадую собі що сталося зі мною. Але було воно недалеке від божевілля. І знов нриблизився до мене Ахмет; маленьке вколеннє шпилькою, а за кілька хвилин забуттє, веселість почуттє щастя. А потім важкий оловяний сон. Я пробудилася коло свого добродія. Розпука огорнула мою душу. Там десь у куті гинув безпомічно мій коханий, або вже помер по сильній дозі морфіни, а я... Схопила револьвер, щоби застрілити Ахмета і себе, але він вихопив мені його з руки і придержав хвилину одною рукою. І знов легке вколеннє шпилькою…
– Яйцевате маленьке листє коки збирається чотири рази на рік, сушить на сонці, або на огні, від чого воно темніє або навіть чорніє і тратить цілковито легенький запах. Із сухого листя робиться малі кульочки, величини гороху. Листє перед ужитком змішується із попелом – кондра – або вапном і їх уважно пережовується. Одна кульочка вистає на десять хвилин. Вже в недовзі по зажиттю уступає почуттє голоду і втоми, відчувається новий приплив сил, свіжість ума, одушевленнє та радість. Для бідного Перуанця зробилася кока джерелом найліпшої радости, під її впливом зникає звичайна понурість, у слабкій уяві підносяться образи давної могутности. Але горе людині, коли пристрасть переможе потребу! Кокеро стає невільником своєі пристрасти. Тратить охоту до якої небудь напружуючої праці. Буденшина життя пригноблює його подвійно, і найменша прикрість стає нестерпною мукою – і знов спасає його від неї маленька кульочка коки. Тікає від родини в сутінь праліса, простягається під деревом. Байдужий йому шум вітру, рев ягуара або пуми. Чорна ніч не криє для нього небезпек у свойому нутрі, удар грому не будить його з півсну, а шум рясного дощу не доходить до свідомости. По двох-трьох днях невимовної роскоші вертає до хати блідий, із запалими очима, з дрожачими руками, нужденний, бо вертає до дійсности.
