— Роками ти віддавав на заклання дітей Кіммерику, тепер наша черга вершити суд. На коліна. — В очах Сахана пульсувало божевілля.
Він штовхнув Сашу Бідного в плечі й зірвав із нього маску. Зі з’їденого
хворобою рота вивалився язик. Бекир відчув, як до горла підступила нудота.
Сахан штовхнув Сашу під коліна, намагаючись повалити на підлогу. І цієї миті щось ударило Трошки в спину. Він навалився на Бідного, і лише тоді той втратив рівновагу й упав на коліна. У щілини залетіло кілька жмень піску, наче до барака намагався ввірватися вітер. Саша Бідний різко сіпнув головою, наче хотів сховати її в плечі. За його спиною з’явився третій. Сонце не давало роздивитися риси. У повітря щось злетіло й гепнулося Бекиру під ноги. Сахан Трошки закричав. Користуючись сум’яттям, Джин налетів на Буруна, обхопив його руками й потягнув на підлогу. Шейтан набрав жменю обгорілих кісток і кинувся на допомогу Джину. Удвох їм удалося скрутити Буруна. Вони робили це майже наосліп, покладаючись на відчуття й силу рук, а не на зір.
Бекир кілька митей тупо витріщався на відрізану біло-молочну руку із затиснутим кістяним ножем, що впала біля його ніг. Рука заворушилася, він злякано штовхнув її ногою у вогонь. І тоді нарешті роздивився новоприбулого.
Пораненого, але живого Сахана міцно тримав Талавір. З-за його спини визирала голова грифона. Кругле пташине око зацікавлено оглянуло присутніх. Птахолев був завеликий, щоб пролізти у двері. Бекир подумав, що за потреби він просто виб’є стіну. Від цієї думки стало тепліше.
Сахан Трошки стогнав і сипав прокльони, але надовго його не вистачило.
Бей бунтівного юрту знесилено обм’як і жалібно попросив, щоб йому віддали руку. Саша Бідний, тримаючись за горло, натягнув маску й кілька разів голосно крізь неї вдихнув.
— Убий його! — прохрипів акинджий.
— Не будемо поспішати, людолове, — сказав Повноважний.
Саша Бідний переводив безтямний погляд із Талавіра на грифона. Нарешті поправив халат, витер кров із шиї й гепнувся біля вогнища, наче не сталося нічого особливого.
— На чому ми зупинилися, Сашо-аго? — Талавір зі скрипом опустився на землю навпроти, наче збирався продовжити давно розпочату розмову.
Повноважний іще дужче заріс сіллю. Обличчя не змінилося, а от тіло перетворилося на броню: уламки щільно скріпилися один з одним, а в рідкісних проміжках проросла тверда, як камінь, соляна кірка.
Бекир із гіркотою відзначив, що суєр змінює Талавіра занадто швидко.
— Як ти пережив Обур-куртку? Грифон не зміг би тебе підібрати в таку бурю. — Грифон і не зміг. А от ракоскорп витяг. — Талавір обтрусив обличчя та голову від червоно-бурого пилу.
— Ти спускався в ходи ракоскорпа? — з подивом запитав Бекир. Він чув розповіді про те, як у Дешті провалювалися в підземні тунелі. Це завжди означало неминучу загибель. Хоча казали, що армійці змогли пристосувати деякі закинуті нори ракоскорпів для своїх криївок. — Але як ти там дихав? Як ракоскорп тобі це дозволив?
— Йому сподобалася моя кров, плентався за мною ще з Ак-Шеїх. Якось я розкажу тобі, як дихати одним повітрям із ракоскорпом. Як ти, малий? Цей вам нічого не зробив?
Талавір окинув поглядом дітей. Бекир стенув плечима: мовляв, «що нам буде». Він досі не міг зрозуміти, Талавір прийшов, щоби знову зникнути чи цього разу для того, щоб допомогти.
— Добре, що діти цілі, людолове. — Повноважний якоюсь залізякою відколупав від шкіри на руці шматок солі й натренованим жестом закинув його до пащі грифона. — Про що ти домовився з Белокуном?
Бей акинджиїв поворушив вугілля, витяг жарину й приклав до рани на шиї.
У бараку засмерділо паленим м’ясом. Саша Бідний лише скривився. Усі завмерли в очікуванні на відповідь. Бекир не сумнівався, що Саша збреше, але хотів почути бодай щось.
— Завтра Перша Зіниця спустить Ма, натомість забере Бекира.
Акинджий перетрусив бурдюки, нарешті знайшов не до кінця порожній і висмоктав крізь трубку в масці залишки води. У його й до того безбарвному голосі зовсім не залишилося емоцій. Справу буде вирішено.
— Нащо він Белокуну?
— У нього те саме обличчя, що й у доктора Мамая в дитинстві.
Талавір якось дивно подивився на Бекира, а потім схопився за голову, щосили потер золоту бляшку на лобі й прошепотів до неї: «Замовкни».
Бекир завжди думав, що Гавен Белокун полює на нього через його унікальність. Старші Брати цікавилися рідкісними потворами, а він, як казала Ма, був винятковим, незміненим, тим кого суєр любив дуже ніжно. А виявилося, що й це було брехнею. Навіть його обличчя йому не належало.
— Ти брешеш, Сашо.
— Нащо мені це робити, Бекире, солодка пташко? Перед кінцем кожен заслуговує знати правду. Бачиш, не так уже й важливо, хто твій батько. Головне, чим тебе обдарував суєр.
— Ви теж про це знали, Повноважний? Про моє обличчя? — Бекир наблизився на відстань витягнутої руки до колишнього Старшого Брата. Підійти ближче не наважився. Талавір досі тримався за голову і, як юродивий, розгойдувався з боку в бік.
