— Сашо, ти пам’ятаєш, як уперше зустрів Ма?
— Дивне запитання. Хіба ти не знаєш? Я знайшов її в Дешті. Це було за місяць до твого народження. Хіба мати не казала, коли ти народився? — удавано засміявся акинджий, немов прагнув розігнати гнітючу тишу.
— Може, з нею був якийсь чоловік чи вона про когось розказувала?
— Про що ти, Бекире? — занепокоєно запитала Чорна Корова.
— До чого ти це? — Ніязі аж підвівся.
— До того, що мені всі брешуть, — майже виплюнув в обличчя хлопчикові-лисеняті Бекир і розвернувся до Чорної Корови. Здавалося, що під ним відкрилася нора ракоскорпа. Пісок утікав з-під ніг. Бекир втрачав опору, на якій був збудований його світ. — Марко Дорош не міг бути моїм батьком. Вона казала, що він водив гуманітарні конвої і його забрала буря. Але це неправда, він зник тут, у Шейх-Елі.
Він показав Саші Бідному світлину, заповнену невеликими портретними фото. Загальний підпис свідчив, що ці Старші Браті загинули в Шейх-Елі в результаті Спалахів.
— Звідки ти знаєш, що тут твій батько? Ти ж його ніколи не бачив, —
хмикнув Саша Бідний і повернув йому папірець. Бекир підійшов до Чорної
Корови.
— Ну а ти ж упізнаєш?
Дівчинка уважно роздивилася кожне зображення, навіть провела по них пальцем, наче дотик міг підказати правильну відповідь, а потім указала на фото темноволосого чоловіка з розкосими очима.
— Ні, не вгадала! — майже викрикнув Бекир.
— Вибач, я пам’ятаю його лише засоленим, дуже зміненим, — винувато сказала дівчинка.
— Ось. — Бекир заліз до нагрудної кишені й витяг складений папірець.
Такий маленький, що міг уміститися в тумарі Чорної Корови. Фото в Бекирових руках було вирізане з такої ж агітки. Тільки належало не тому, на кого вказала
Чорна Корова, а сусідньому чоловікові. Він був світлошкірим, із грубими, наче різьбленими рисами. — Це фото я таємно витяг у Ма. Вона все життя його від мене ховала. Бачиш, цей чоловік є й на агітці. Якщо це Марко Дорош, то він помер у Шейх-Елі відразу після Спалахів, а отже, за рік до мого народження. Ма казала, що він мій батько. І вона брехала.
— Жінки, — тільки й кинув Саша Бідний. — Хай би хто був твоїм батьком, вона твоя Ма. Я бачив живіт. Азіз-баба витяг тебе з нього, пташко. Вона мати, вона здатна народжувати. І робитиме це.
Акинджий зробив непристойний жест — і бараком прокотився регіт. У відповідь Бекир зневажливо плюнув під ноги Саші Бідного. Раніше за цей жест йому б влетіло нагайкою, але зараз у спину пролунали лише кілька масних жартів та новий вибух нервового, злого реготу. Акинджиї очікували, що завтра все закінчиться і вони зможуть забратися з цього проклятого місця. Для них він був лише жертовним ягням.
Діти забилися в куток. Чорна Корова обійняла Бекира за плечі. Він був такий знесилений відкриттями, що навіть не пручався.
— Саша має рацію, — сказав Ніязі. — Тебе народила Ма. Це ж найважливіше? Дід багато разів розказував, як це сталося.
— Твій дід — таке ж брехло, як і Ма, — гірко зітхнув Бекир і простягнув хлопчикові-лисенятку агітку з доктором Зоргом.
Ніязі на неї ледь глянув. У його обличчі щось змінилося. Очі перетворилися на темні непроникні намистинки. Бекир потягнув друга за руку.
— Ти її вже бачив?
Хлопчик-лисеня сіпнув лапою за вухом, наче його вкусила блоха. На мордочці відобразилася буря почуттів.
— І там, у Каре-Тобе, ти все заперечував? — не вгавав Бекир.
— Ти не розумієш, — слабко застогнав Ніязі.
— Ні, чого ж? Нарешті розумію. Азіз-баба не просто так тебе зі мною відправив?
— Я нічого не знаю, ясно? Він просто сказав: — «Іди з ним».
— І все? — На скроні в Бекира напнулася жилка.
Ніязі облизав тонкі майже чорні губи й з мукою подивився на Бекира.
— І будь моїми очима. От що він сказав. Ми підтримували зв’язок, як жінки в колі Діви. Але це було до спуску в Кара-Тобе. Після того він не з’являвся.
Ніязі обхопив носа лапками й заплакав. Бекир похитав головою й відійшов у протилежний бік барака. Чорна Корова обережно погладила голову хлопчика-лисеняти й пішла за Бекиром.
Бекир прокинувся від страшного галасу й спершу подумав, що їх атакують.
Лише за мить він зрозумів, що це гімн Двобогу лунає з Матері Вітрів. Саші
Бідного в бараку не було, тож перемовини з Белокуном уже почалися. Бекир згадав, як Чорна Корова перед тим, як заснути, запитала, чи має він план. У її голосі не було сумнівів, просто сонна цікавість, прохання поділитися, щоб і вона була готова діяти.
— Де Чорна Корова та Ніязі? — запитав він в акинджиїв. Шейтан забивав люльку, Джин відняв голову від казана й показав на двері.
Бекир попив води, вийшов на поріг і зіщулився від яскравого світла. У носа вдарив сморід від отруйних боліт і ледь помітне пряне й таке знайоме дихання чистого Дешту. Він проспав довше, ніж годиться. Нічні хвилювання наче вицвіли під дією сонця. Його мучило сумління через те, як він повівся з
Ніязі. Що той міг удіяти? Азіз-баба був його дідом, усе життя вчив коритися.
Ніязі мусив виконати наказ Азіза-баби.
Бекир знайшов друзів за бараком. Ніязі розкреслив на землі ігрове поле й учив Чорну Корову грати в тогуз коргоол. Якщо судити з обличчя дівчинки, наука не йшла.
