Волошин і через паузу, наче не міг стримати словесний потік, додав: —
Безумства і вогню вінець над нею палахкоче.
Дівчинка не зводила з Талавіра очей. А йому схотілося якось виправдатися, наче він міг відповідати за всіх чоловіків у Дешті. У Талавіра залишилася майже порожня аптечка, яку йому дала Ханум, та карти Мамая. Але з ними він точно не міг розлучитися. Талавір подивився на власні руки, зупинив погляд на уламку від амфори, що намертво прикипів до тіла. Талавір стиснув зуби, схопився за краї й вирвав керамічний шматочок. З рани пішла кров, а сусідні уламки заворушилися, затягуючи проріху. Талавір витер уламок і простягнув дівчинці.
Мала не поворухнулася. Він уже вирішив, що спосіб, у який здобутий подарунок, викликав у неї огиду, аж раптом дівчинка уважніше роздивилася зображення на керамічній поверхні. Бліді брови полізли вгору, очі засяяли. Вона схопила подарунок і сховалася за подругами. На уламку була зображена крилата богиня
Ніка. — Плоть людини — сувій, на якому відзначені всі дати буття, — сказав
Волошин і замислено оглянув Талавіра.
— Ви завжди говорите віршами?
— Я підходив до того, хто плакав, хто чекав, як і я. Я поет і оракул — я тлумач чужого буття. Я співець пам’яті. — Волошин, представляючись, ледь підняв вінок зі штучних квітів. — Раніше нас було чимало, але Спалахи, як вітер по піску, змивають усе. Хоч дещо таки збереглося в анналах. — Повнощокий задоволено побив себе по маківці, демонструючи, де ці аннали, і заходився розказувати історії про свій берег: — А ось у тій будівлі, бачите, двоповерхова, з жовтими дерев’яними лиштвами. — Він махнув рукою на розбиті палаци.
Талавір спробував угадати, про яку купу каміння говорить поет. Погляд ковзнув по човну, що тримався на воді. Він наче наблизився до берега. — Там жила диво-жінка. — Волошин зупинився, склав руки на грудях і голосно прочитав: Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає¹⁵.
Як вам? Геніально? Передбачила Спалахи в Кіммерику. Оце я називаю
істинним даром співця пам’яті.
Талавір не слухав. Він відчув рух. Спершу з жахом подумав про Аю, але гора спала. Нарешті зрозумів, що це в морі. Мертвий човен ожив. Вітрила заворушилися, підхоплені невидимим вітром. Пушкові отвори заклацали, наче судно заморгало десятками очей. Корабель готувався вистрелити прямо в них.
— Треба ховатися. — Талавір схопив Гуль за руку.
Волошин та дівчата залишилися стояти.
— Нахімов, хай йому грець, — крізь зуби проказав поет. І цієї миті пролунав вибух.
Талавір упав на землю й потяг за собою Гуль. Він очікував ударної хвилі та розриву барабанних перетинок, як тоді в Шейх-Елі, але нічого не сталося.
Повітря здригнулося, суєр заблищав, наче його підсвітили спеціальним ліхтарем.
Талавір відчув, як нагрілися й заворушилися уламки на його тілі. Шкіру розтягнуло. М’язи напружилися, наче він долав опір вітру. А потім усе стихло.
Талавір підняв голову й побачив дивну картину. Дівчата розбрелися
Дештом. Хтось обхопив коліна руками й мовчки розгойдувався з боку в бік, інші плакали, вигукували якісь імена чи прокляття, зеленокоса знавісніло колола списом пісок. Коли він спробував підняти Гуль, жінка вишкірилася й ледь його не вкусила. Талавір з острахом глянув у море. Корабель залишився на місці, але з ним відбулися зміни. Трищогловий вітрильник перетворився на лінкор, але назва залишилася та сама: «Імператриця Марія». У залізному череві стався вибух.
Судно охопив вогонь, який згас так само швидко, як і з’явився. Обшивку вкрила кіптява, а потім, наче шашіль, її роз’їла іржа. У боку утворилася пробоїна.
Корабель осів, наче випустив останній подих, і завмер.
Волошин, немов чоглу, що спостерігає за морем, чатуючи на здобич у мілкій воді, завис над урвищем. Здавалося, він от-от упаде. Талавір хотів схопити його за накидку, але тканина розсипалася ще до того, як він її торкнувся.
Одяг, як і човен, наче в одну мить проживав різні епохи. Хітон та лавровий вінок перетворилися на грубу чернечу рясу, потім на хірку¹⁶ дервіша, ще за мить на кіммерицькі шати та костюм повітового лікаря. І весь цей час Волошин читав вірші: про Кіммерик, про його героїв і богів, про смерть людей і красу такої різної і такої вічної землі.
Нарешті очі Волошина просвітліли, а його одяг повернувся до початкового стану: темно-руда тога, голі ноги та зношені сандалії. Чоловік здивовано роззирнувся, побачив човен і насупився, наче нарешті пригадав, що сталося.
— Ет, Нахімов. — Поет пригрозив кораблю пальцем. — Тиняється туди-сюди вздовж берега, бомбить, дурень старорежимний.
— Ти хочеш сказати, цей корабель живий? — запитав Талавір, вдивляючись у море. Там знову здригався на хвилях дерев’яний вітрильник.
— Не знаю, живий чи напівмертвий, але любить мемобомбами розкидатися. — Волошин підібрав із землі круглий, схожий на яйце предмет і заховав у складках накидки, — амазонки таке цінують. Куб води чи пристойного мужа можна буде виміняти.
— Мемобомбами?
