Бекир розплющив повіки. Кожен рух відлунював болем, неначе голову стискав залізний обруч. Удень закінчилися ліки Ма. Надвечір він знесилено впав на землю й заснув на кілька годин. Йому снилося, як прадавнім Дештом на повному ходу скакала прекрасна цариця. Вона була такою лютою й божевільною, що її вбили власні воєначальники, але й після смерті не знайшла спокою. Ще кілька століть її демон стримував дух її брата, а поряд у могилі чорніла без сонця
і вкривалася патиною священна Золота Колиска. Бекир спробував схопитися за сон, розібратися, що йому привиділося, але навіть від незначного напруження голова немов розколювалася.
Біль відволікав від думок про Ма, хоч у вухах досі стояв вибух, а перед очима застигла мить, коли вона передала йому батькову обручку, відштовхнула й наказала йти. «Чому вона так вчинила? Нащо нас покинула? Чи не залегко ми здалися?» Бекир відчув, як до очей підступають сльози. Він зарився обличчям у суху траву, сподіваючись, що друзі цього не помітять. Рух викликав новий напад хвороби. Бекир стиснув зуби й спробував зосередитися на розмові коло вогнища.
Голос Чорної Корови заколисував. Вона знову згадувала про батька.
— Ти знаєш, яким сильним він був? Коли на монастир у Киїк-Кобі, де ми жили, напали здичавілі, він сам-один розкидав із десяток. А монахи сховалися й тільки спостерігали. — Вона вже кілька днів не облизувала Забувайка. Згадувала чи просто вигадувала, як зараз. Іноді краще вірити у вигадане, ніж знову переживати біль від справжнього. А от Ніязі дратувався. Він звик до казок. Азіз-баба їх завжди розказував з усмішкою — нікому й на думку не спадало сприймати їх за чисту монету. Він не розумів, чому Чорна Корова так уперто намагається прикрасити правду.
— Та розказуй! Прямо з десяток? Ти ж сама говорила, що тоді він уже був хворим? Стікав кров’ю, а шкіра злазила клаптями?
— Говорила, — тихо відказала Чорна Корова. На мить її очі зволожилися.
А потім, наче розганяючи чари поганих спогадів, вона завзято продовжила: —
Уявляєш, яким він був до хвороби? Справжнім богатирем. Щоб ти знав, саме він заснував Армію потвор. А цариця амазонок Гікія готова була за ніч із ним віддати десять кубів чистої води.
— Твій батько заснував Армію потвор? Ще скажи, що він і є Бог Спалахів!
— Ніязі ледь не вибухнув від обурення.
— Заснував! І щоб ти знав, якби він зараз був із нами, ми би легко знайшли
Золоту Колиску.
— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска
— це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити
Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо без ліків?
— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»
А я все думала, як мені пощастило.
— Хочеш сказати — і нам пощастить?
Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.
Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й укладалися на тепле місце.
Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.
— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не могла відвести очей від вогню.
— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?
— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він домагався.
— А тепер ти згадала?
— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як думаєш, що це означає?
