Тричі на день вони стягувалися до вирубаного в стіні приміщення і голосно молилися. Джаніке-ханум лагідно сказала, що вони зможуть долучитися до служби після благословення Кемаля-шейха. А ще в Кара-Тобе були робочі механізми. Кемаль-шейх знайшов спосіб видобувати електроенергію. Кожного п’ятого дня біля будинку молитов збиралися люди, щоб побачити, як працюють давні машини. Тут були гучні прилади — колись їх використовували для приготування їжі чи прання одягу. Дорослі — ті, хто досі хоч трохи міг пам’ятати життя до Спалахів, — дивилися на них із сумною посмішкою. Вони розуміли, що найважливіші в Дешті фільтри для води. А от молодші шаленіли від екрана, де показував живі картинки. У Кара-Тобе любили дітей, не знищували навіть «живе м’ясо». Чоловіків було менше, ніж жінок. «Чоловіки, —
казала Джаніке-ханум, — це завжди сварки, бійки, суперництво. Кемаль-шейх цього не допускає». Голову поселення шанували в Кара-Тобе не менше, ніж Бога
Спалахів.
Найдужче дивувала вода. У Кара-Тобе було кілька підземних водойм із рожевою солонуватою водою.
Ма казала, що суєр менш активний у повітрі, тому вони ніколи не діставали воду з-під землі. А от мешканці Кара-Тобе сміливо пили свою воду й казали, що вона «майже вільна від суєру». Від нього її очищали рослини. Бекир та Ніязі цьому не дуже повірили і, зважаючи на зовнішній вигляд каратабінців, вирішили пити лише молоко тулпарів. Від незвичної їжі хлопчик-лис пів дня провів у нужнику, але від пригощань не відмовився. Тут, як і в Ак-Шеїх, екскременти тварин і людей бережно збирали та скидали в компостні ями, але запаху не було. Його теж «з’їдали» рослини.
— Це джанат, Бекире, райський сад! — захоплено щебетала Чорна Корова.
Вона ніяк не могла наїстися жовтими плодами, місцеві називали їх «кайси».
Навіть Ніязі, попри проблеми з животом, мав цілковито щасливий вигляд.
Вологим повітрям печерного міста було легше дихати. Але Бекира все дратувало.
Особливо те, що він майже не відчував потреби в ліках Ма. Голова продовжувала гудіти, а м’язи боліли, наче під час хвороби. Але це було дрібницею порівняно з тим, що він витримував у вилазках з Ак-Шеїх. Він відчував, що щось змінилося. І це стосувалося не тільки тіла. Скелі, земля над головою немов зруйнували його зв’язок з Ак-Шеїх.
А ще його стискали нехай і майже невідчутні стіни печери. Це був той самий підвал, хоч і більший. З тією різницею, що з підвалу в Ак-Шеїх можна було вибратися, коли забажаєш, а з Кара-Тобе — лише з дозволу Кемаля-шейха.
З того, як селяни ставилися до загону Болбочана, Бекир зрозумів, що Армію потвор хоч і підтримують, але не надто вітають.
Армійців розмістили майже в ізоляції — за вигоном для тулпарів, а Джаніке-ханум завжди затуляла обличчя, коли їй випадало нести їм їжу.
— Ти чого? Ти ж сам завжди хотів звалити? — безтурботно запитав Ніязі, шматуючи стегно маленької тваринки.
— Це ти завжди хотів звалити. За стіну чи до Армії потвор, — огризнувся
Бекир. Його все дратувало, а найбільше — щеняча радість Ніязі від перебування в Кара-Тобе. — І що тепер? Готовий набивати живіт у цій ямі, щоб тільки не думати про Ак-Шеїх?
— Я сам із тобою пішов, — обурився Ніязі.
— Тільки тому, що тебе випхав Азіз-баба. Ти ж не віриш, що ми зможемо
її знайти? — Бекир хапався за казку про Золоту Колиску, як за соломинку, наче завдання Азіза-баби виправдовувало їхню втечу з Ак-Шеїх.
Ніязі відклав їжу й опустив голову. А потім сказав те, про що не наважувався думати Бекир:
— Ти думаєш, Старші Брати знищили Ак-Шеїх?
— Перестань! Не смій так говорити. — Бекир стиснув кулаки. — Це наш дім. Ми знайдемо Золоту Колиску й повернемося. — Хлопець задихнувся від власних слів. Кого він дурить? Селища, до яких вдираються Старші Брати, не виживають. Їх стирають. Випалюють, щоб навчити інших. Їм не буде куди вертатися.
— Ми можемо залишитися тут? — наче підслухав його думки Ніязі.
— Як собі хочеш, — буркнув Бекир і несподівано зустрівся з обуреним поглядом хлопчика-лисеняти.
— Звісно, ти ж відважний герой, улюбленець Азіза-баби. Ти завжди мусиш усіх рятувати. А інші, не такі відважні, можуть хоч і загнутися. Золота Колиска
— це казка. Місце, про яке казав дід, уже давно поглинуло море. Тут усі про це знають! І ти хоч уявляєш, як нам пощастило?! Ми б не вижили! І Чорній Корові, якщо хочеш знати, тут теж подобається!
Над Кара-Тобе рознеслося виття сирени. Кілька років тому таким звуком в
Ак-Шеїх попереджали про наближення бурі. Але з часом механізм зіпсувався.
Тепер калатали в залізну трубу, що висіла в центрі селища. Для мешканців КараТобе тривожне завивання було звичним і означало скликання на чергову молитву.
Бекир вирішив, що з нього досить. Якщо для того, щоб піти із селища, потрібен дозвіл Кемаля-шейха, то він його отримає. Бекир приєднався до мешканців печери, які кидали свої справи й підтюпцем ішли на головну вулицю.
— Ти куди? — Його наздогнала Чорна Корова.
Вона розглядала процесію. Усі давали дорогу кільком хлопцям в одязі для поверхні. На них були щільні костюми та маски, що мали захистити від пилу.
