Барабани досягли піку й змовкли, на підвищення вивели зв’язаного молодика, що був лише на кілька років старшим за буюків чи Бекира з друзями. Голого чоловіка вкривала луска, а з витягнутої рептилеподібної морди раз по раз висувався тонкий, роздвоєний на кінці язик. Він був важкий та кремезний, але навіть не намагався чинити опір. На змученому обличчі читалися апатія і приреченість. Якась жінка з яскравим тюрбаном на голові щось крикнула зв’язаному. Натовп розродився сміхом.
— Це Тимур-кертін. Ви всі його знаєте. І знаєте, що він вчинив. Він порушив закон Бога Спалахів. Він порушив наш закон.
— Так! — у єдиному пориві вигукнув натовп. Особливо голосно кричали жінки в перших рядах. Бекир побачив бліде обличчя Джаніке-ханум. Вона кричала разом з усіма, але її очі говорили про інше. Так само невиразно
імітували захоплення кілька чоловіків поряд.
— Два роки тому Тимур-кертін отримав ізін, але Ойше-ханум, — Кемаль-шейх указав на жінку в яскравому тюрбані, — обрала його за чоловіка. За рік він так і не став хорошим господарем у своєму домі. Але кілька бур тому вирішив утекти. Без дозволу! Без благословення Бога Спалахів! Без прощання! Його знайшли в коридорах, — заревів старий і махнув рукою на стіну — кордон Кара-Тобе. — Ви знаєте, що на нього чекає. І знаєте, як він спокутує провину.
— Віддасть свій суєр! — заволали всі як один.
Ударили барабани. Продовжуючи танцювати, Кемаль-шейх підійшов до
Тимура-кертіна, одним швидким рухом витяг зі своєї пишної спідниці зігнутого кинджала і, наче продовжуючи рух, перерізав тому горло. Бекир не встиг і зойкнути. Його погляд прикипів до червоно-чорної рідини, що залила шию
Тимура-кертіна.
Помічник Кемаль-шейха — засолений із червоним, наче спеченим у вогні обличчям підставив відро під потік крові. Коли струмінь майже стих, тіло
Тимура-кертіна віднесли до кам’яної ванни і вкинули до суєру. На мить над водою здійнялася пара, у носа Бекирові вдарила хвиля солі. Голова пішла обертом. Натовп заревів. Кемаль-шейх знову домігся спокою. На підвищення в повній тиші зайшли буюки.
Кемаль-шейх виголосив промову про жертовність, перст Бога Спалахів та таку важку для буюків потребу залишати Кара-Тобе. Обличчям найвищого з хлопців пробігла тінь переможної посмішки. Він не нагадував вигнанця. А Бекир згадав слова Джаніке-ханум про те, що Кемаль-шейх регулює кількість чоловіків у підземному місті.
— Коли земля скине скверну, ми вже не відпускатимемо наших синів. На поверхні всім стане місця. Усіх пригріє лоно Бога. Треба лише навчитися чекати.
Це наша спокута й наш подвиг. Ми готуємо землю для прийдешніх!
Бекиру забракло повітря, йому хотілося вибігти з дому молитов та опинитися на поверхні, на відкритому просторі.
— Бог Спалахів готовий прийняти вашу жертву! — Кемаль-шейх звернувся до буюків.
Натовп затамував подих. Те, що мали вчинити з хлопцями, було кульмінацією богослужіння. У повній тиші буюки обернулися до натовпу спинами й спустили штани. Кемаль-шейх витер ножа, яким щойно вбив Тимура-кертіна, об хірку й знову замахнувся. За мить на підлогу впало кілька закривавлених шматків. Хлопець із напівпрозорою шкірою завив і схопився за промежину. Крізь пальці зацебеніла кров. Схожий на лисицю впав на закривавлені коліна. Найвищий лише здригнувся. У натовпі пронизливо скрикнула жінка. Чорна Корова схопила Бекира за руку. До плеча притулився
Ніязі. Вони не чекали такого. Чоловік, який до того тримав відро, зібрав шматки й кинув їх у вогнище. Залою розлігся запах смаженого м’яса. Бекир нарешті зрозумів, про яку ціну казала Чорна Корова. Його ледь не знудило. Буюків забрав Болбочан. Тепер вони належали Армії потвор.
— Ти все ще хочеш тут залишитися? — просипів
Бекир на вухо Ніязі. І одразу ж почув ім’я Чорної Корови, а потім і своє.
Його протверезив обряд, голова ще йшла обертом, але думки снували швидше.
Їх кликали вийти на поміст до Кемаля-шейха. Засолені навколо розступилися, утворюючи вузький прохід. До них підійшов чоловік зі спеченим обличчям.
— Ідіть сюди, мої незмінені діти, — голос шамана перекрив усі звуки. Діти перезирнулися. Побачене досі стояло перед очима, але Кемаль-шейх не лише знав, що вони тут, а й був готовий поговорити. Шаман знову лагідно повторив прохання.
Чорна Корова пішла першою і не залишила вибору Бекиру. Він рушив слідом. До них потягнулися сотні рук. Засолені немов уперше їх побачили: прагнули торкнутися, шепотіли слова підтримки. Бекиру все дужче хотілося втекти. Міцні руки підсадили їх на поміст. Тонкими скорченими пальцями
Кемаль-шейх промацав їм обличчя, наче був сліпим і міг побачити лише доторками. Бекир відчув запах крові на його руках.
— Бог Спалахів каже, що ви особливі! — знову завив шаман. Замість ножа
Кемаль-шейх узяв чашу. — Він привів вас! І в тому його провидіння. Око Бога скаже нам, хто ви. І від його слова залежатиме ваша доля. — Кемаль-шейх опустив чашу в кам’яну ванну, а потім підніс паруючу рідину дітям.
