— Так, телефоністка з’єднала зі мною, і мені довелося просити виділити кабіну, перш ніж попередити Саласар. Дзвонила її тітка з Іспанії. Вона, напевно, подумала, що мала пояснити мені причину свого звернення. Я навіть не встиг сказати їй, що інспекторку негайно покличуть до телефона. Жінка повідомила, що батько Саласар дуже хворий і лікар вважає, що він проживе щонайбільше дві доби.
Дюпре задумливо дивився на нього.
Джонсон не розумів, як тлумачити його мовчанку.
— Мабуть, треба було сказати вам... Тоді мене здивувало, що Саласар вирішила не повертатися додому. З іншого боку, вона нічого не розповідала про це, і я дізнався випадково. Мені якось незручно.
— Не хвилюйтесь, ви правильно вчинили, — заспокоїв його Дюпре.
Новий Орлеан, Луїзіана
Неділя, 28 серпня 2005 р.
Нянька спрямувала погляд на дах стадіону «Superdome». Хмари, що заволокли небо опівдні, призвели до парникового ефекту, підвищивши температуру повітря; кілька годин тому пішов теплий, лагідний дощ, що нагадував воду з лійки. Ніхто не намагався прикритися. Деякі люди задирали голову, немовби насолоджуючись омріяним душем.
Кілька телеоператорів знімали натовп біля входу. До стадіону стікалися цілі сім’ї з малими дітьми, але більшість новоприбульців були пенсіонерами приблизно її віку, що пересувалися за допомогою милиць, палиць на кшталт тієї, яку вона використовувала після операції, або інвалідних візків, подібних до того, в якому Боббі перевозив Селету. Молоді допомагали старшим, а також несли пухові матраци й подушки, загорнені у великі сміттєві пакети. Дехто зупинявся, щоб дати інтерв’ю телевізійникам.
Нянька гадала, що їм буде найважче протиснутися крізь основні двері, проте, коли вони переступили поріг, усі кинулися до проходу, штовхаючись і навалюючись одне на одного. Втративши рівновагу, Нянька спіткнулася. Боббі притримав жінку за лікоть і, потягнувши її на себе, допоміг розміститися між його тілом і ручками інвалідного візка матері.
Люб’язні голоси, що лунали з гучномовців, запрошували їх увійти й просили сісти на стілець, аби звільнити проходи й дати змогу швидше потрапити всередину всім, хто чекав надворі під дощем.
Нянька зітхнула. Раптом її накрило теплою хвилею оплесків. Збентежена, вона підняла голову й позирнула на Боббі.
— Щойно оголосили, що міська влада передала нам харчі, щоб ми приготували вечерю, — усміхаючись, пояснив він. — Усе буде добре, няню, не хвилюйся.
Вона через силу посміхнулась.
Боббі прийшов до неї опівдні.
— Няню, мер Неджин видав указ про обов’язкову евакуацію, а метеорологічна служба попереджає про ураган п’ятої категорії. Цілий ранок по телебаченню крутять давні фотографії Бетсі й залякують людей. Я пам’ятаю, що казав, що ми перечекаємо ураган вдома, але зараз бачу: найрозумніше рішення — піти звідси.
Нянька з сумом кивнула. За її спиною, на екрані телевізора, було видно, як Катріна невпинно кружляє над Мексиканською затокою.
— Бетсі мала четверту категорію, — прошепотіла вона.
— Ми переночуємо на стадіоні «Superdome»; туди прямує багато людей. Кажуть, що нас забезпечать медичним обслуговуванням і машинами швидкої допомоги на той випадок, якщо комусь стане зле. Я чекаю на мого кузена Габріеля, який допоможе мені винести маму з будинку. І ми відразу поїдемо. Я запасся водою, бутербродами й ковдрами. Візьми свої ліки та все, що тобі потрібно.
Вона зачинила за ним двері й рушила до кухонного буфета. Смикнула розсувні дверцята й витягла зсередини альбом у твердій блакитній палітурці. Однією рукою вона притиснула його до грудей, а другою рукою вчепилася в палицю. Впродовж останніх годин вологість повітря збільшилася, внаслідок чого її стегно почало тріщати, мов стара колода. Зітхнувши, нянька поклала альбом на стіл, розгорнула його і вмостилася перед ним. Довгий час вона зберігала газети під простирадлами. П’ять чи шість років тому нарешті вирізала пожовтілі статті й сховала їх під пластиковими пластинами альбому. Треба було покласти їх туди раніше. За цей час зображення вицвіли, а папір зіпсувався: подекуди з’явилися білі плями, і заголовки розпливалися. Майже всі вирізки були взяті з газети «The Times-Picayune» — однієї з найдавніших новоорлеанських газет.
Нянька провела пальцем по пластині, що захищала папери. Хоча жінка знала текст напам’ять, вона нахилилася і ще раз прочитала його.
