Чи знає Іван, як їй тяжко без нього? О, який жаль, що вона не вчилася приймати його думки! Тепер одна лише надія на те, що він колись почує її… Кожного вечора… По кілька хвилин. І в ці хвилини в ефір, у пітьму простору летить її воля, її надія, її полум’яна віра в зустріч, у таку неймовірну і бажану зустріч.
Вона сідає на кам’яному стільці, заплющує очі. Вона вольовим зусиллям відсіює всі зайві думки. Тільки тиша Космосу, сповнена клекоту далеких світів, гомону Безмежжя, панує в її мозку. Свідомість викликає його образ — рідний образ мужа, друга, коханого. А потім — мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова:
— Друже, я жду тебе! Шукай мене по кам’яних вежах!
І уява малює на чорному тлі свідомості високі кам’яні вежі на дорогах племен, на узгір’ях, на галявинах, на звірячих стежках. Він зрозуміє, він збагне, де знайти свою дружину. Хай ще минуть роки — яке це має значення. Зате попереду — зустріч.
Потім Марія знову лягає до сина. Гладить йому голівку, думає.
Тільки два роки минуло, а стільки подій. Свідомість вертається назад, у калейдоскопічній барвистості відновлює страшні і бурхливі події…
Вона падала в ущелину поміж горами. Капсула покотилася вниз, потрапила в гірський потік. Стропи велетенського парашута обірвалися на камінні.
Потік підхопив капсулу, кинув на пороги. Марія від хвилювання і потрясіння знепритомніла. Коли вона отямилась, капсула вже стояла на березі, а навколо неї метлялися якісь тіні.
Це були живі істоти.
Марія впізнала їх. Вона бачила їх на екрані Міжзоряного Пульта там, на Сонячному Острові. Це їх родичі пошкодили тоді робота Друга. Що вони роблять з капсулою?
Істоти підняли капсулу і кинули її знову на каміння. Марія злякано завмерла. Чого вони бажають? Може, вважають капсулу великим горіхом і хочуть розбити її, щоб поласувати начинкою? Не треба допускати цього.
Ось істоти збираються знову гуртом біля апарата. Марія схопилася за вібратор. Іван попередив, що це стане в пригоді. Але як? Знищити кого-небудь з них? Ні, навіть думка про це бридка! От, па панельці написано: «Атмосферна сирена». Тут автоматичне і ручне вмикання. Тут рятунок.
Марія натиснула кнопку. Страшенний рев потряс капсулу. Істоти, мов розметані вихором, розбіглися.
Марія встала з сидіння, відчинила люк. Не можна ждати. Треба рішуче діяти. Вона вже знає як!
Вона вийшла з капсули, опинилася на крутому березі потоку. В імлі громадилися гори, бовваніли срібнолисті ліси.
Побачивши невеличку постать, оранжеві істоти знову почали наближатися. Вони дружно галасували, певно підбадьорюючи одне одного. Марія вийняла вібратор, застережливо підняла його вгору. їм треба продемонструвати силу розуму. І не лише силу, а й доцільність.
Марія спрямувала розтруб ВЧВ на близьку скелю. Натиснула спуск. Потужний потік енергії різонув по каменю. Але скеля лишилась цілою. Марія розгублено поглянула на вібратор. Не вийшло! У чому ж річ?
В очі їй впала шкала резонансу. Ага, ось де причина. Треба настроїти на резонанс породи. Вона миттю згадала відповідні дані, відрегулювала ВЧВ. Істоти тим часом здивовано спостерігали за незрозумілими діями дивного створіння.
Марія знову провела променем по скелі. Камінь з тріском розвалився. Істоти від несподіванки закричали, попадали на діл.
Тоді Марія зменшила потужність струменя енергії і, підійшовши ближче до каменя, почала обробляти його з усіх боків. Під Дією невидимої радіації руйнувались молекулярні зв’язки породи, і пласт за пластом падали донизу. Нарешті від скелі залишився геометрично правильний куб.
Істоти дивилися — вражені, загіпнотизовані. Марія ще обробила невеликий камінь поряд, перетворивши його в шестигранник. Тоді істоти щось залементували і кинулися врозтіч.
Марія полегшено зітхнула. Тепер вони залишать її в спокої. Могутність творчості подіяла на них сильніше, ніж сила. Бо руйнує і смерч, і блискавка, і хвиля потоку, а творить тільки розумна істота. Вони досі бачили творчість природи і не знали джерела її, а тепер перед ними з’явилася така таємнича істота.
«Хай поки що це буде забобонна повага, — подумала Марія. — Але потім я поясню їм. Ми подружимо з ними, знайдемо спільну мову».
…Так над потоком і залишилась жити Марія. Спочатку вона підтримувала свої сили запасами конденсованої їжі, яку їй на прощання дав Іван, а потім почала думати про місцеві рослини.
Вона обійшла околиці. Знайшла безліч дивних чужих трав і квітів. Довго вагалась, щоб не отруїтись, а потім вирішила покластись на інтуїцію організму.
Виявилось, що деякі корені і м’ясисті плоди фіолетових дерев поживні і смачні. Перші два дні болів живіт і свербіла вся шкіра, покриваючись червоними плямами, але згодом все зникло. Організм швидко призвичаївся до зміни харчів.
Через кілька днів повернулися істоти. Вони миролюбно виглядали з-за скель, щось гомоніли, простягали до Марії руки. Вона наблизилась до них, розглядала. їй подобався їхній вигляд, хоч він був і незвичний для ока людини.
