На круглому тулубі була міцно посаджена велика голова. На ній різко виділялися очі — троє очей, великих, допитливих. Пересувалися істоти дивно: частково стрибками, частково пливучи в повітрі. Побачивши це, Марія була вражена. Напевне, в них діяла могутня енергія антитяжіння.
Деякі з істот осміліли, присунулися до Марії, помацали її передніми кінцівками. Вона не суперечила, стояла спокійно. Тоді й інші наблизились, оточили її дружним кільцем і радісно залементували.
Так почалася дружба.
За кілька днів вже щоа, слухаючись вказівок Марії, носили каміння, обтесане вібратором, до вибраної площини. Під великі брили підкладалися в’юнкі стебла рослин, десятки істот піднімали вантаж угору. Вони складали стіни, покрівлю, не розуміючи, чого хоче дивний прибулець.
Та коли споруда була завершена, істоти кілька годин божеволіли від радості. Марія стояла спокійно і розчулено дивилася, як вони підскакували в повітрі, обнімалися, виробляючи найхимерніші па.
«Хай радіють, — думала вона. — Це перша радість творчості. Звідси й проляже їхня дорога до вершини розуму…»
Минали дні. Марія з допомогою щоа збудувала притулок всьому племені, бо до цього вони жили в печерах. Окремо поставила будиночок собі.
Вона вже розрізняла істот по обличчю, по росту, по вимові. Вивчила їхню нескладну мову. Особливо їй сподобався вожак племені Туара. Він був дуже допитливий і розумний. Він швидко порозумівся з Марією, легко засвоював земні слова, бо мови щоа не вистачало для повного єднання. Туара на ходу схоплював значення нових понять. Він майже не відходив від будиночка Марії.
Та ось прийшло несподіване. Марія відчула себе вагітною.
Вона вражено прислухалася до себе, до порухів нової істоти в лоні. Це було радісно і тривожно. Це було несподівано і разом з тим символічно.
У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.
Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чому повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:
— Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?
— У мене буде дитина, Туара, — сказала Марія. — Скоро.
— Дитина? Що це?
— Маленький щоа. Розумієш?
— Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого племені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа — Дитя Небес.
Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так — це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчизною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?
Минули місяці. В неї з’явився син.
Вона його назвала Васильком.
Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.
Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.
Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…
Вона мандрувала разом з племенем. Щоа з радістю згодилися на це. Покровителька мала могутні сили.
Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель камені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетенські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.
На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: «Коханий, я жду тебе».
Туара одного разу запитав:
— Для кого ми робимо це, Ма-ора?
— Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…
— І тоді щоа будуть ще могутнішими, — радів Туара.
— Так, тоді ви станете сильнішими.
Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули все, що можна було: хронометр, кілька блокнотів, фотоапарат, портативний магнітофон.
Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.
В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося небуття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.
Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.
— Що там, Туара? — запитує Марія.
Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:
— Це втікач з полону. Він був з ворожим племенем. Він був далеко. Він каже, що бачив у великому лісі вежу. Таку, як ставимо ми. Тільки більшу.
Марія схопилася з ложа. Серце забилося боляче, защеміло.
— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?
