Космонавт увімкнув стартові ядерно-хімічні двигуни. Блискавичний політ «Капели» сповільнювався. Минали години. І ось — падіння на Плутон. На планету мороку і таємниці. В царство страшного Аїда — повелителя смерті..
Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.
А втім, ніколи думати. Воля, думка, тріпотіння серця — все злилося в єдиний клубок дії. Посадити корабель па планету, зберегти його для тих, хто колись ступить ногою у світ мороку. Зберегти корабель і наукові цінності, здобуті в небезпечному польоті. Це найголовніше. Попереду ще досить часу, щоб подумати про себе, про особисте.
— «Капела»! «Капела»! — закликала Земля. — Чому мовчите? Ми втратили гравіорадіозв’язок з вами! «Капела»! «Капела»! Ми ждемо вістей од вас! Другий квантовий корабель «Сонце» готовий стартувати з Місяця на пошуки. «Капела»! Повідомте ваші координати…
З пітьми Космосу вже наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона. Гострими жалами поблискували де-не-де піки гір під променями далекої зірочки Сонця. Чорніли гадюками химерні звиви: чи то прірви, чи то русла колишніх річок.
Клубок відчаю, якогось дитячого жалю за самим собою застряв у грудях космонавта. Він не дозволив йому вийти назовні. Всміхнувся презирливо: «Ще чого не вистачало. Заплакати за синім небом… за вербичками над Дніпром… Ні, цього не буде… Тихо, серце. Цить. Ти на служінні. Ти не належиш собі…»
— «Капела»! Друже Буревій! Чому ж мовчиш? — з болем вигукнув простір.
Ні, це вже не простір, не просто Земля, а людина, друг. Він, Буревій, пізнає його. Командир групи зорельотів на Місяці. Соратник багатьох польотів, однокашник в юнацькій Космошколі — Вогневик.
«Дякую тобі, друже! Серце моє чує твою тугу, твій біль, дружні думки всіх вас! Ні, я не заплачу, не зневірюсь у космічній пустелі. Прощай, мій друже!»
Буревій знову ввімкнув стартові двигуни. Корабель дрібно завібрував. Багряні спалахи замерехтіли на вікнах. Плутон закривав небосхил, насувався, поглинав невблаганно зоряні діамантові скупчення.
Буревій стиснув щелепи, пильно вдивлявся в оптичний отвір: «Хоч би посадити на рівнині! Хоч би не розбити «Капелу»! Прокляття! Локатори теж підвели! На екранах якась каламуть… Не розбереш — де гори, де рівнини!»
З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів. Вони, напевне, були підняті вибухами двигунів «Капели». Зеленкувата мряка затуманила оптичні отвори. І в ту ж мить почувся удар.
Корабель затріщав. На півслові обірвався заклик Землі. Буре-вія міцно втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні долинали удари, скрегіт, могутня руйнівна вібрація.
А потім — тиша.
Тиша і пітьма.
«Капела» опинилася в полоні Плутона. В таємничому, ворожому царстві Аїда.
Від потужного удару космонавт знепритомнів. Він довго лежав у кріслі нерухомо, змагаючись з хвилями забуття. Потім до його слуху, ніби крізь вату, долинуло тихе шипіння, тонкий свист.
Може, здається. Ще не розплющуючи очей, Буревій прислухався. Свист не припинився. Чомусь захололи щоки. Почало пощипувати ніс, наче на сильному морозі.
Космонавт підняв обважнілу руку, торкнувся нею носа. Защеміло. Стало важко дихати. Закололо в легенях. Невже виходить повітря?
Буревій швидко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холодні струмки талого інею. Космонавт розплющив очі.
Пульт, покритий памороззю, погас. Погасли вічка електронних машин, індикатори навігаційних приладів, екрани локаторів. Серце «Капели» перестало битися. Згасли її електронні очі. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, космонавт підвівся з крісла і пройшов по каюті. Він нічого не міг зробити. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Він не міг зупинити агонії корабля.
Буревій, обтерши іній на дверцятах автономного управління, відчинив їх. Виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам собі іронічно всміхнувся: «Чи потрібно це? Аби довше агонізувати?»
Серце стукнуло владно, суворо: «Не ламай комедії. Треба зробити все, що велить обов’язок. Ти людина. Ти розум. Ти промінь пізнання, посланий Землею в Космос. Тихо. Замовкни і дій».
Він пройшов коридорами, добрався до реактора. Де-не-де товстелезні стіни корабля були розірвані страшним ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.
Буревій оглянув записи автоматів. Зібрав їх. Потім поступово переніс до керівної каюти. Хай буде все разом. Коли прийде останній час, він підведе підсумки польоту, висловить свої думки про корабель — позитивні і негативні. А поки що — вийти назовні. Дослідити поверхню Плутона. Адже тут ще ніхто не був. Він перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це теж буде його вкладом у знання.
Він рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти по спіральних східцях, вкритих інеєм. Кілька разів Буревій послизнувся і впав, боляче забившись. Посміхнувся. Одвик у світі невагомості. А тут Плутон дає себе знати. Треба бути обережним.
