— Так, — гаряче заявив Космослав. — Я багато думаю над тими проблемами, про які говориш ти сьогодні, Учителю. Мене завжди вражає грандіозність Світобудови. Але інколи, і ось зараз, сумніви закрадаються в душу. Чи не ефемерна і така будова Світу? Ми говоримо про Безмежність, а чим виміряли її? Ми просто не досягли ніяких меж і перенесли уявлення дикунів у протилежний бік — у відсутність кінця всім цим велетенським процесам.
— Що ж ти хочеш сказати цим?
— Те, що, може, Всесвіт і не такий, як гадали раніше, і не такий, як вважає наука тепер! — сміливо сказав Космослав.
— Поясни свою думку точніше.
— Я ще не сформулював. Це важко перевести у словесні форми.
— Зрозуміло. Поки що це у тебе в плані чуттєзнання? Так?
— Так, Учителю. Я хочу лише сказати, що такі поняття, як «конечність» і «безконечність» — історичні поняття. Вони виникли на певних етапах пізнання, коли люди не знали навіть, чи відповідає чому-небудь їхнє визначення. Створили слово «конечний», а не знали, що вичерпати будь-яку «конечну» річ не можна. Створили його заперечення — «безконечний», а не мали взірця для того, щоб визначити його істинність. Аналогія була лише одна — математичні абстракції. Але ж ми говоримо про конкретний Всесвіт, про конкретну Безмежність, а не про абстрактну.
— Я розумію тебе, Космославе, — лагідно сказав Сонцезір, оглядаючи принишклих учнів. — Твої роздуми цікаві, але в них суттєва помилка напочатку. Ти, як і наші предки, виходиш з поняття майже механістичного Всесвіту, постійного, саме конкретного. А він і не конкретний, і не абстрактний. Він не річ, не істота, а невпинний закономірний процес, він не конкретна, а потенційна Безмежність, тобто можливість безмежного прояву… Чи зрозуміло я говорю?
— Так, — якусь мить подумавши, сказав Космослав. — Я збагнув різницю. Я подумаю на самоті. Дякую тобі, Учителю. Але ще одне: як збагнути тоді конечну мету еволюційного руху серед цієї грандіозної картини Мегасвітів? Що собою може являти найбільш висока істота в цій системі Ієрархії, адже Буття не припинялося ніколи, і є цивілізації безмежно високі.
Сонцезір усміхнувся, зітхнув.
— Як завжди, ти залітаєш занадто далеко, Космославе. Це все одно, що намагатися уявити собі зоряне небо, ні разу не бачачи його. Це все одно, що глухому уявити красу і мелодійність Моцар-га чи Бетховена. Ми — сини певного щабля Природи, як я вже сказав. Наша фізична структура обмежена кількома почуттями і можливостями мозку, який досить незначного розвитку, якщо порівняти з розвитком високих планет. Коли ми підіймемося на наступну вершину Знання, то з неї осягнемо нові обрії. Сила справжньої науки — в послідовності, а не в розпилюванні своїх сил на Безмежність.
В моїх словах нема протиріччя, як гадаєш ти, Космославе! Адже саме так ти подумав? Ну от. Будь ласка, сідай. Я скоро закінчу свою бесіду. Найголовніше, що треба усвідомити всім, хто хоче бути справжнім дослідником Всесвіту, — це невичерпність Світобудови. Ми не постулюємо її, не виводимо від протилежного, як сказав ти, Космославе, а вивчаємо і є частиною її. Крім того, ми вже маємо підтвердження наших думок і гіпотез. Вони надходять з неосяжних глибин Космосу, від істот, які перебували на нашому ступені розвитку квадрильйони років тому за земним часом. Вони кажуть нам, наші старші Брати, що Світобудова безмежна і прекрасна, що боротьба за Знання приводить розумних істот до таких величних результатів, які виправдовують будь-які зусилля і втрати на Шляху до Істини.
Така картина Всесвіту — складна, але вона разом з тим і проста. Ця простота висловлюється одним словом «єдність». Саме Велика Єдність всього Буття — така думка є найбільшим досягненням сучасної науки. Різні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, нижчого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами — нескінченний потік Братів — розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху — шляху великого сходження до Істини…
На пульті замиготів червоний сигнал, перериваючи натхненну мову Учителя. Сонцезір зупинився, ввімкнув Мережу Зв’язку. В аудиторії почувся голос:
— Енерговузол Землі дає енергію експерименту Вищій Школі номер сім Алтайського Космоцентру. Початок — через дев’ятнадцять хвилин, тривалість експерименту — десять хвилин. Підготуйтесь. Говорить диспетчер Енерговузла Громовик. Ви зрозуміли мене?
— Ми чуємо тебе, Громовик, — сказав Сонцезір радісно. — Система ввімкнута. Ми готуємось. Дякую.
— Дякуйте Великій Матері, — відповів голос. — Бажаю успіху. Будьте обережні.
— Друзі мої, — сказав Сонцезір. — Хутко перейдемо до експериментального приміщення. Там все готове.
Учні вийшли за Учителем з аудиторії і опинилися в глухому приміщенні без вікон. Лише вгорі, під сферичним куполом, слабо світилася червона люмінесцентна лампа.
Сонцезір розмістив учнів півколом у низьких напівлежачих кріслах, сам одійшов до невеликого пульта.
