— Повний спокій, — сказав він. — Ми проникнемо в один із нижчих вимірів Землі. Це та ж сама планета Земля, але в її недоступному для звичайних почуттів аспекті. Там є своє життя, хоч і примітивне, але воно теж поступово піднімається до нашого рівня…
— Можна запитання, Учителю? — заворушилася в кріслі Горлиця.
— Я слухаю тебе. Ще є час. Тільки коротко.
— А чому — в нижчий вимір? — запитала дівчина. — Чому не в вищий?
— Слушне запитання, — усміхнувся Сонцезір. — У вищий — було б краще. Але для цього потрібна не лише стороння енергія, а й власна. Це вже привілей окремих дослідників, які готуються до таких експериментів роками. Необхідна самодисципліна, очищена свідомість, могутня воля, і володіння собою, і ще багато таких якостей, яких у вас ще нема. Не журися, Горлице, і ви, друзі, все прийде з часом. Не перескакуйте, як ми вже говорили, через закономірні щаблі розвитку.
Отже, увага. Енергополе створить навколо пас потужний захист. Ви побачите, як зникне для вас звичний світ і почне виникати інший. Сприймайте спокійно все, що побачите. Не вставайте з місця.
У темряві зажеврів голубий екран. На ньому з’явилася постать молодого хлопця з вогнистим чубом-їжаком. Він стояв біля великого пульта з безліччю миготливих вічок. Побачивши його, Сонцезір запитав:
— Громовик?
— Я, — весело відповів хлопець. — Ви готові до експерименту?
— Так.
— Тоді вмикаю подачу енергії.
Екран згас. У темряві почувся шепіт Горлиці. Вона дружелюбно сказала:
— Справді Громовик. У нього чуб наче з вогню.
— Тихо! Увага! — посварився пальцем Учитель. — Одна хвилина. П’ятдесят секунд. Сорок. Тридцять п’ять…
Серця учнів стукали схвильовано і сильно у передчутті неймовірного експерименту. Абстрактні міркування на тему про інші виміри були своєрідним інтелектуальним опіумом, дія якого закінчувалась після бесіди. А тут — реальне, конкретне проникнення в недоступні для почуття координати. Це щось незвичайне, казкове!
Над приміщенням попливли розмаїті іскри, ніжні фіолетові спіралі.
— Перебудова часу—простору, — почувся глухий голос Сонцезора.
Зникло світло червоної лампи під куполом. Настала цілковита пітьма. А в ній — з’явилося плетиво блакитних ліній, які завихрилися спіраллю навколо групи учнів, ніби охоплюючи їх вогнистою сферою.
Холодна хвиля пронизала тіла учнів і Учителя. Пітьма поступово зникала.
Розтанули стіни приміщення.
Зник купол.
Учні і Учитель опинилися серед неосяжного простору. їхні крісла і пульт управління, на якому пульсували вогники індикаторів, тепер перебували під відкритим небом.
Небо було темно-зеленим, на ньому вирізнялися якісь плями — чи то хмари, чи то розмиті цятки зірок. Сонце являло собою гігантську примарну багрову кулю — вона в сотні разів більша за видимий диск світила у звичайному вимірі.
Учні мовчали, приголомшені, заворожені.
— Ви бачите Сонце? — запитав Учитель. — Воно більше від звичного і зовсім іншого кольору. Це тому, що ми бачимо інший його аспект. Але про це потім… Зверніть увагу на оточення. Воно нічим не нагадує Землю.
Справді, не було звичних рослин, лісів. Замість них по рівнині повзли корчуваті, густі зарості коричневих, маслянистих дерев. Вони мали непевні, туманні обриси, звивалися, ніби змії, повертаючись у різні боки. А далі, за ними, колихалися імлисті утвори — чи то живі істоти, чи то якісь дивовижні рослини, схожі на плакучі верби.
— Дужо бридке життя, — прошепотіла Мирослава. Учитель заперечливо похитав головою.
— Так було й у нашому вимірі. Згадайте потворні форми ящерів, птеродактилів, морських тварин. Природа шукає найкращого вияву можливостей даного організму у певних умовах. Інакше не може бути.
— Ах! — пролунав зляканий дівочий голос. Сонцезір замовк, тривожно озирнувся.
З-за дерев з’явилася гігантська чорна потвора. Вона була схожа на казкового дракона. Довжелезний тулуб на присадкуватих ногах, кінець якого губився у хащах, гігантська голова з багровими очицями. Потвора грізно заричала, піднялася над групою дослідників. На її опуклому лобі — між очима — видулося щось схоже на лійку. Та лійка сповнилася зеленкуватим полум’ям, з неї метнулася тонка зигзагоподібна блискавиця.
Блискавиця промайнула над головами учнів. Боляче різонуло по вухах.
— Обережно! — почувся тривожний голос Сонцезора. — Треба закінчувати експеримент.
Та він не встиг виключити установку, як потвора знову піднялася в просторі і націлилася на Сонцезора. Замерехтіла зловісним полум’ям лійка-антена. Закричали дівчата.
— Учителю! — приглушено гукнув Пломінь. Яскрава зелена блискавиця полетіла прямо в груди Учителя.
І в ту ж мить між потворою і Сонцезором опинилася постать. То був Ясноцвіт. Весь жахливий заряд енергії він прийняв у свої груди.
Почувся стогін. Юнак важко впав на руки Учителя. І разом з тим зник примарний світ нижчого виміру. Сонцезір вимкнув установку.
Спалахнули лампи денного світла. Навколо були стіни звичного приміщення. Ніби й не існувало казкового світу, де вони тільки що побували.
Та про жахливу пригоду свідчило бліде обличчя Ясноцвіта, який нерухомо лежав на руках Учителя.
Сонцезір притулився вухом до грудей учня.
