Добло і зло полностью

У Васі була достойна найглибших респектів кручена мама: маючи морочливого синочка і алкоголічно-хамовитого селюка-бюрократа чоловіка (він ще й частенько бив її, але ж терпіла — гуцульський кодекс честі), вона утримувала на собі всю родину, заробляючи гроші в Німеччині, куди пробиралася в багажниках у відчайдушних німців, що брали на себе ризик такого транспортування нелегальної мігрантки — їх же не перевіряли… Хух, видихаю. Сила сугестії в тьоті Тані була ще та. Маючи безліч інших талантів, вона могла ще й воскрешати з мертвих. Якось її синок Вася був приревнував мене до «львівських бариг» — пацанів на іномарці, що, чесно кажучи, навіть тоді видалися мені стрьомними, бо тхнули аж дужчим за львівський провінціалізмом, але коли ти живеш у Ярємчі (8 тисяч населення, включаючи т. зв. кольорові села), будь-який аутсайдер здається тобі сповненим таємниць і можливостей опівнічним ковбоєм. З одним із тих двох, з Романом, я навіть не цілувалася. Надто сильно він схожий був на сіру жабу. А я чорнявчиків завжди любила. Чорнявчик же, Тарас чи Андрій, чи щось таке, запав тоді на мою подругу, гуцульську подобу ляльки барбі. Надя її звали, як і ще чотирьох моїх інших подруг. Очевидно, ця білява довгонога Надя видавалася йому милішою й доступнішою за мене — миршаву й заумну. Та Надя не дала. І я не дала — але в щоку того цілого Романа чмокнула, зібравши все людинолюбство в жменю. Звідки в мене ця самаритянська слабкість до занедбаних і жалісних?

Вася вважав себе першим хлопцем на селі. Перепрошую, в нашому місті. Він роз'їжджав на маминій «ладі» і їв на обід кури — так називалися смажені в майонезі курячі стегенця у ті нескрутні часи. Вася передивився багато кілометрів фільмів по ай-сі-ті-ві, і на чиєсь питання — куди це ви з Карпою їдете у твоєї мами «жигулях» —

він, підіймаючи дві зрощені брови, підкреслено-недбало кидав:

— Вечеряти.

Так в Яремчі ніхто не казав. Казали «побухати». Казали «та йду трохи посижу в „Турист“. Чи в „Каре“. Чи в „Кока-Колу“. Чи в „Соса-Солу“ — так оті казали, котрі, типу, приколисти, ага. Тьолки в барі замовляли собі пиво і шоколадку — пиво індивідуальне, шоколадку на всіх. Коли в тьолок бували гроші чи щедрі пацани під боком, вони йшли на кури. Можна з картоплею-фрі і з дофігіщею польського кетчупу, котрий ще й досі яремчанські ґаздині інакше, як КЕПЧУК, не називають. Не повертається інакше їм гуцульський язик.

Ще, ясне діло, ходили всі на шашлики. Або, якщо не було замаринованого м'яса, а були самі лише сосиски, нарізане копчене сало (кандидати до смаження) чи варені яйця, не доведи Боже, люди в Яремчі ходили на природу.

Але вечеряти… Це було щось з іншого світу. Зі світу столичних вогнів принаймні Івано-Франківська. Бо навіть на каву найкрутіші пацани своїх дівчьонок далі за Надвірну не завозили. Ні, вечеряти хтось міг або вдома з мамою, або дивитися, як це робиться в кіно. Саме таким, кіношним голосом, як йому здавалося, говорив тоді Вася. Голосом приборкувача Всесвіту. І так само, як це тоді не в'язалося з його заправленою в світлі джинси світлою джинсовою сорочкою і солодким парфумом, так і тепер цей самий голос, не торкнутий ні роками, ні досвідом, не в’язався з… Ну, але не буду забігати наперед.

Так от. Вася влаштував мені скандал. Реально надавав мені по пиці. Правда як здачу. Я перша вдарила його, щоби не верещав, бо той садок, де ми з'ясовували неіснуючі вже з місяць між нами відносини, легко продивлявся з нашого балкону. Мама чи, ще гірше — сусіди, могли почути його пафосну істерику.

Билися ми не довго. Максимум по чотири подачі одне одному. Причому, коли він мене бив, у мене з очей сипалися іскри. А в нього я їх не бачила. Слабо, видно, била. Так не чесно.

Васі моїх іскор виявилося мало. Він оголосив, що зараз піде в гараж і уб'ється током, і от тоді я буду знати. Мені в таке не дуже вірилося, але ж по законам життя підлітків та героїв Болівуду, я мусила його відмовляти й клястися в коханні, а не просто йти, позіхаючи, на шкільну дискотеку, для якої я вбрала нові чорні колготки. Ну ясно, чим більше ти вмовляєш людину „не йди“, тим тупіше й злорадніше вона заганяє себе в кут — „а я піду“.

Так ми з Васьою опинилися в його родинному розкішному двоповерховому гаражі. Там жити можна було. Чим і займалися кури, розведені на подвір’ї гаража, і дві свині в загінчику позаду.