Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.
— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя "трохи за тридцять". Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти тут чи у якихось своїх підозрілих справах.
— Доброго дня! — радісно відповідаю я. Мені якогось лиха дуже радісно тут. В їх абсолютно порожньому барі, де вас пиндючно спитають, чи ви резервували собі столик і чи на вас чекають. А до речі:
— Вас ажидают? — Тьотя.
— Хотілося би знати… — просто кажу я.
— Правєді дєвушку! — каже тьотя чуваку в фартушку і чувак проводить мене не до виходу, а на терасу, просто на дах майже проводить, і веде до найдальшого столика в кутку. А за столиком тим… білий конверт. На столику тобто.
Сідаю, відкриваю, попутно замовляю пляшку кьянті. В конверті знову аркушик, на нім таке:
"І тут, коли вона нарешті сіла за столик і відкрила конверт, він нечутно підійшов ззаду і сказав:…"
"Стань моєю дружиною!" — вжахнулася я і мене трохи занудило.
Так чувак старався і так припадає мені його тупо й поетічно відшивати зараз. Ех, ну чого такі промірковані пропозиції завжди роблять люди, котрі нам глибоко до люфи, а тим, за кого ми ладні віддати життя і останню заколку-невидимку, глибоко до люфи ми?
Але він підійшов несинхронно з тим, як я дочитала фразу. І динаміків ніде не стояло. Лише відригували за сусіднім столиком члени Партії регіонів, це я потім взнала, хто вони такі.
Алігарх підійшов справді ззаду, але доволі скромно обійшов мене з лівого флангу і сів за столик:
— Ну як тобі тут?
— Ну нічо, — сказала я. — Панорама гарна.
Потім я з'їла найжирніший стейк у своєму житті. Свинина з кров'ю. Як згадаю, досі блювати тягне. Хто напоумив хуятських кухарів, ніби стейки бувають з мертвої свині з недосточеною кров’ю? У свині все чітко: або свіжина, або кров'янка.
Відтак ми поїхали на камеді-клаб. Столик під сценою, за ним я і двоє друзів плюс. Медвідь, психіатр і Алігарх. Хороша компанія. Жарти про мене завжди однакові — про голі піськи, хуї, і все з любов’ю. Не страшно мені на камеді-клаб ходити, коротше. А навіть смішно. Особливо коли психіатр своїм посвідченням працівника ООН розбиває траву для косяка. А потім бере новий урожай горопашних Алігархових троянд і відриває їм одну по одній голівки. І ми з ним ті голівки кидаємо в комедіянтів. Здаля — нібито помідори летять, бо червоні, а все ж квіточки.
Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.
— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.
Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.
Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:
— А хай він на мене не дивиться!
Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.
Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.
— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.
— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.
