Гості щиро похвалили абатський покій. Збройносен, задумливо похитавши головою, навіть сказав, що тут добре було б поселитися й жити, але пані Нічичирк зауважила, що письменник так далеко від громадського життя і культури міг би почувати себе дуже самітним. Повела вона гостей і на другий поверх, щоб показати їм кілька спалень, які йшли одна за одною вздовж побіленого, трохи затхлого коридору. У спальнях стояли ліжка й скрині, гак само яскраво помальовані, як шафа в залі, і лише на деяких були постелі: височенні, на сільський смак, з підбитими подушками й перинами.
— Як багато спалень! — в один голос сказали Адріан і Збройносен.
Так, погодилася господиня, і вони здебільшого майже всі стояли порожні. Лише інколи в одній або в двох хтось спав. Два роки, до торішньої осені, тут жила й тинялася по будинку якась баронеса фон Гандшуксгайм — дама, що її думки, як висловилась пані Нічичирк, не цілком узгоджувалися з думками решти людей на світі, і вона тут рятувалася від тієї неузгодженості. Вона ж, Ельза Нічичирк, досить добре ладнала з тією дамою і залюбки розмовляла з нею, часом, бувало, їй навіть щастило переконати баронесу, що її думки геть-таки несусвітські, і вона сама сміялася з них. Та, на жаль, ані зовсім позбутися їх, ані хоча б пригальмувати, щоб вони так не опановували бідолашну баронесу, не можна було, довелося віддати її туди, де є відповідний догляд.
Про це пані Нічичирк розповіла, коли вони вже спускалися сходами назад і виходили на подвір'я, щоб поглянути ще й на стайні. Іншого разу, сказала вона, ще раніше, в одній із тих спалень жила панна з вищого товариства, що привела тут дитину,— оскільки вона розмовляє з митцями, то може називати речі своїми іменами, лише прізвищ не називає. Батько тієї панни був високим судовим урядовцем у Байрейті й купив собі електричний автомобіль, з якого і почалося все лихо. Бо до автомобіля він завів і шофера, що мав возити його на службу, і той шофер, звичайний собі парубійко, тільки й того, що гарний, та ще й в облямованій галунами лівреї, геть закрутив голову панні. Вона завагітніла від нього, а як це вже вийшло на яв, батьки зчинили ґвалт — лютували, впадали в розпач, заламували руки, рвали на собі волосся, проклинали дочку, лаяли, голосили, одне слово, таке робили, що й казати не випадає. Якраз там чуйності не було, ні селянської, ні мистецької, був самий лише дикий міщанський страх за репутацію. Панна просто-таки падала до ніг батькам, що з піднятими кулаками обсипали її прокльонами, вона, ридаючи, благала їх зглянутись на неї. Врешті і вона, й мати разом зомліли. А голова суду, дрібний чоловічок з гострою сивою борідкою, в золотих окулярах, геть пригнічений горем, одного дня з'явився тут і перебалакав із нею, Ельзою Нічичирк. Вони домовилися, що панна тут, у затишку, обродиться і потім ще пробуде якийсь час під приводом недокрів'я. А вже виходячи, той низенький судовик знов обернувся, ще раз потиснув їй, Ельзі Нічичирк, руку і сказав, пустивши сльозу за скельцями в золотій оправі: «Дякую вам, голубко, за вашу добрість і чуйність!» Але, звичайно, він мав на увазі чуйність до прибитих лихом батьків, а не до панни.
А тоді приїхала й сама та бідолаха, з вічно розтуленим ротом і зведеними догори бровами. Чекаючи тут свого реченця, вона багато чого розповіла їй, Ельзі Нічичирк, цілком визнаючи свою вину й не прикидаючися зведеною,— навпаки, Карл, шофер, навіть казав їй: «Негаразд у нас виходить, панно, краще облишмо це!» Але це було сильніше за неї, і вона завжди була готова спокутувати свою вину смертю й таки потім спокутувала, а їй здавалося, що тому, хто ладен піти на таку покуту, все подарується. Вона досить хоробро трималася й під час пологів і з допомогою доктора Кюрбіса, тутешнього окружного лікаря, якому було байдужісінько, як там дійшлося до вагітності, аби лише все решта було як слід і дитина виходила нормальна. Але панна, незважаючи на сільське повітря й добрий догляд, ніяк не могла оклигати після пологів, а також не позбулася своєї звички тримати рота розтуленим і зводити брови, через що її щоки здавалися ще худішими, і коли незабаром її куций батько-судовик приїхав по неї, у нього знов блиснула сльоза за золотими окулярами. Дитину відправили до сірих сестер у Бамберг, але й мати відтоді обернулася в сіру сестру: невилазно сидячи у своїй кімнаті з канаркою і черепахою, яких їй з жалю подарували батьки, вона заслабла на сухоти. Мабуть, зерно тієї хвороби завжди сиділо в ній. Нарешті її спробували ще послати в Давос, але це, певне, остаточно її доконало, бо вона там майже зразу померла, як того й хотіла. І коли те, що вона думала, правда, тобто що людина наперед усе спокутує, якщо вона готова до смерті, то бідолаха дістала своє і за все розрахувалася.