Доктор Фаустус полностью

Родинна їдальня й суміжна з нею, багато більша, ніж вона, кухня, в якій приймали гостей з містечка, зі страхітливо великим димарем, обвішана казкових розмірів ополониками та виделками й ножами нарізати печеню, що могли б належати якомусь велетневі, з полицями, заставленими мідяним начинням, казанками, мисками, тарелями, супницями й ступками, містилися на другому поверсі, й там володарювала синьйора Манарді, Нелла, як її звали в родині,— мабуть, ім'я її було Перонелла,— статурна, римського типу матрона з відстовбурченою верхньою губою, з добрими, радше карими, ніж чорними очима й гладенько, туго зачесаними косами, ледь позначеними сивиною, по-сільському проста й діяльна, до міри огрядна жінка,— часто можна було побачити, як вона стоїть там, уперши в круті, щільно обтягнуті фартухом стегна маленькі, але звиклі до праці руки з подвійною вдовиною обручкою на правій.

Від заміжжя в неї лишилася дочка Амелія років чотирнадцяти чи п'ятнадцяти, трохи придуркувата дівчинка, яка мала звичку, сидячи біля столу, водити перед очима ложкою або виделкою й проказувати з запитальною інтонацією якесь слово, що застрягло їй у пам'яті. Наприклад, кілька років тому в Манарді зупинялася одна аристократична російська родина, голові якої, графові чи князеві, ввижалися привиди, і часом уночі він не давав спати мешканцям будинку, бо стріляв із пістолета духів, що вешталися по коридорах і заглядали до його спальні. Ці спогади, що із зрозумілих причин закарбувалися в пам'яті всіх мешканців будинку, часто спонукали Амелію питати свою ложку: «Spiriti? Spiriti?»*. Але їй могли глибоко запасти в пам'ять і дрібніші події. Якось один німець-турист ужив слово «melone», «диня», яке в італійській мові має чоловічий рід, за німецьким взірцем у жіночому роді, і після того дівчинка не раз, похитуючи головою і сумно водячи очима за порухом ложки, тихо бубоніла: «La melona? La melona?» Синьйора Перонелла та її брати, видно, звикли до бубоніння дівчинки й не звертали на нього ніякої уваги, лише помітивши подив гостя, всміхалися, але їхня усмішка була не стільки вибачлива, скільки зворушена й ніжна, навіть щаслива, наче йшлося про якийсь милий жарт. Ми з Геленою також скоро звикли до Амеліїного тупого розглядання ложки й виделки. Адріан і Збройносен його вже взагалі не помічали.

*«Духи? Духи?» (Іт.).

Згадувані вище брати господині, між якими вона за віком була десь посередині,— це адвокат Ерколано Манарді, або, як його здебільшого звали, щоб було коротше й приємніше, l'avvocato*, гордість по-сільському простої, неосвіченої родини, чоловік років під шістдесят з кошлатими сивими вусами й хрипким голосом, що говорив аж завиваючи і збирався на слово кількома заходами, як збирається на ревіння віслюк, та синьйор Альфонсо, років на п'ятнадцять молодший за нього, Альфо, як його ласкаво називали родичі, селянин; повертаючись надвечір з прогулянки по околицях, ми часто бачили його на дорозі з поля: він їхав на своєму вуханеві під парасолем, в синіх захисних окулярах, майже торкаючись ногами землі. Адвокат, видно з усього, вже не працював за фахом, а тільки читав газету,— до речі, читав безперестанку, дозволяючи собі в спеку сидіти в кімнаті з відчиненими дверима в самих підштанках. Синьйор Альфонсо був невдоволений цим, вважав, що правник — «quest'uomo»**, казав він у таких випадках,— надто багато бере на себе. Він на повен голос, правда, не в братовій присутності, ганив його свавільне зазнайство й не хотів слухати примирливих слів сестри, яка доводила, що адвокат мусить легко вбиратися, бо дуже повнокровний і в спеку може дістати апоплексичний удар. Ну то хай quest'uomo хоч зачиняє двері, заперечував Альфо, а не виставляє себе на очі родичам і distinti forestieri*** в такому вигляді, як йому зручно. Вища освіта не виправдує такого зухвалого нехлюйства. Було видно, що тут під вдало знайденим приводом подає голос якась злість contadino**** на освіченого члена родини, хоч — чи, краще сказати, оскільки — в глибині душі синьйор Альфонсо поділяв властиве всім Манарді захоплення адвокатом, у якому вони вбачали немовби державного діяча. Але й погляди на суспільне життя у братів дуже розбігалися, бо адвокат дотримувався консервативних, респектабельно-вірнопідданських поглядів, Альфонсо ж, навпаки, був вільнодум, liberò pensatore, і критикан, бунтівливо настроєний проти церкви, королівської влади й governo*****, яких він усіх разом проголошував наскрізь прогнилими. «На capito, che sacco di birbaccione?» — «Ти зрозумів, який це лантух шахрайства?»— кінчав він звичайно свої звинувачення — набагато красномовніше за адвоката, який, трохи покректавши, щоб дійти до слова, але так і не зумівши виповісти свій протест, сердито ховався за газету.

* Адвокат (іт.).

** Цей чоловік (іт.).

*** Вельможним чужоземцям (іт.).

**** Селянина (іт.).

***** Уряду (іт.).