Доктор Фаустус полностью

Одного разу — на жаль, тільки одного разу за час нашого перебування там — він на досить-таки розладнаних клавікордах, що стояли в кімнаті друзів, зіграв нам дещо з закінчених і переважно вже інструментованих для вишуканого оркестру частин приємної, вигадливої комедії, іменованої «Марні зусилля кохання», як ця п'єса звалася 1598 року,— характерні місця й кілька пов'язаних між собою сцен: першу дію, включно з явою в домі Армадо, й чимало уривків з наступних, зокрема монологи Бірона, на які він уже давно націлювався: віршований наприкінці третьої дії і ритмічно вільний у четвертій— «They have pitch'd a toil, І am toiling in a pitch, pitch, that defiles»*, де Адріанові вдалося ще краще, ніж у першому, віддати засобами музики хоч і смішно, гротескно виказуваний, але щирий і глибокий розпач лицаря з приводу своєї закоханості в підозрілу black beauty**, його лютий глум із самого себе — «Ву the lord, this love is as mad as Ajax187: it kills sheep, it kills me, I a sheep»***. Почасти Адріанові це вдалося тому, що швидка, уривана, пересипана короткими каламбурами проза підказувала йому незвичайне, жартівливе акцентування, але почасти й тому, що в музиці завжди найбільше вражають, найбільше промовляють слухачеві до серця значущі повторення, дотепні чи глибокодумні нагадування вже знайомого,— а в другому монолозі прекрасно нагадували про себе елементи першого. Це стосується насамперед гіркого самопаплюження серця, яке скорила «пустунка з оксамитними бровами, із кулями смоли замість очей», і, знову ж таки, особливо музичного образу тих проклятих, мовби смоляних очей: темно-палахкого, утвореного зі звуків віолончелі й флейти, лірично-палкого й водночас гротескного мелізму188, що вдруге з'являється, химерно шаржований, у прозі, зі словами: «О, but her eye,— by this light, but for her eye I would not love her»****, причому темінь тих очей ще й поглиблена висотою звуку, а їхнє палахкотіння — цього разу навіть малою флейтою.

* Вони розставили тенета і змастили їх смолою, я ж заплутався замастився нею, а смола бруднить (англ. Переклад М. Литвинця).

** Чорну красуню (англ.).

*** Їй-богу, кохання божевільне, як Аякс: він убивав баранів, а кохання вбиває мене, отже, я — баран (англ. Переклад М. Литвинця).

**** Але ж і очі в неї! Присягаюся сонцем небесним, якби не ті очі, я б не покохав її (англ. Переклад М. Литвинця).

Немає ніякого сумніву, що дивно нав'язлива і до того ж непотрібна, драматургічно не дуже виправдана характеристика Розаліни як розпусної, зрадливої, небезпечної жіночки — характеристика, що висновується тільки з балачок Бірона, бо на реальному грунті комедії Розаліна лише зухвала й дотепна,— немає ніякого сумніву, що ця характеристика викликана впертим, байдужим до художніх збитків, яких воно завдає творові, намаганням поета віддати якийсь свій особистий досвід і, до речі чи не до речі, помститися за нього поетичним рядком. Розаліна, така, як її невтомно змальовує закоханий,— це чорнява дама другого циклу сонетів, двірська дама Єлизавети, кохана Шекспіра, що зраджувала його з гарним молодим приятелем, а «віршування», з яким навчений «віршувати й сумувати» Бірон виходить на сцену, щоб виголосити свій прозовий монолог,— «Well, she has one o'my sonnets already»*,— це один із сонетів, які Шекспір присвячував тій чорняво-блідій красуні. І чому це Розаліна раптом адресує гострому на язик і цілком жвавому Біронові сентенцію:

Так не кипить юнацька кров у жилах,

Як хтивість спалює мужів дозрілих**.

* Вона вже отримала один із моїх сонетів (англ. Переклад М. Литвинця).

** Переклад М. Литвинця.

Адже він якраз молодий і зовсім не «муж дозрілий», це аж ніяк не та особа, що могла б дати привід до міркувань про жалюгідну роль мудреців, які обертаються в дурнів і всю силу свого розуму спрямовують на те, щоб надати нікчемності видимість якоїсь ціни. В устах Розаліни та її приятельок Бірон цілком перестає бути собою: це вже не Бірон, а Шекспір із його нещасливим почуттям до чорнявої дами, і Адріан, який завжди мав при собі англійське кишенькове видання сонетів, цього вкрай дивного тріо поета, приятеля й коханої, почавши працювати над оперою, поставив собі за мету узгодити характер свого Бірона з тим дорогим йому діалогом і наділити його такою музикою, яка — у відповідному співвідношенні з шаржованим стилем цілого — зробила б його «дозрілим» і духовно значущим, охарактеризувала б як жертву ганебної пристрасті.

Це був гарний уривок, і я дуже хвалив його. А втім, хіба не давало підстав для хвали й радісного спантеличення все, що він нам грав! До його музики справді можна було адресувати слова, які вчений педант Олоферн189 сказав про себе самого: