Він. Це просто екстравагантне буття, єдине, що може задовольнити гордий розум. Твоя пиха напевне ніколи не згодиться поміняти його на сіре й нудне. Ти хіба такого від мене хочеш? Тобі буде дарована вщерть наповнена працею вічність завдовжки в людське життя, щоб ти втішався нею. А як пісок витече, тоді вже моя воля порядкувати гарним створіннячком як мені заманеться, тоді вже ти весь належатимеш мені — з тілом і душею, з плоттю і кров'ю, з усіма своїми набутками на віки вічні...
Раптом мене знов спопала нестримна нудота, яку я вже раз був перетерпів, мене затрусило від неї і від холоду, яким іще дужче війнуло від продажного стерва у вузеньких штанях. Від навальної dégout* я забув про все на світі, немов зомлів. А тоді чую, як Збройносен, сидячи в куточку канапи, спокійно каже мені:
* Огиди
— Звичайно, ви нічого не втратили. Giornali** і два більярди, по келишку марсали, і добропорядні громадяни, що перетирають на зубах governo.
** Журнали
Я сидів у літньому вбранні біля своєї лампи, і на колінах у мене лежала книжка християнського філософа! Не інакше, як я, обурившись, прогнав те стерво, а пальто й плед відніс назад у спальню до того, як повернувся товариш».
XXVI
Мене втішає усвідомлення того, що читач не може поставити мені на карб надзвичайно великого обсягу попереднього розділу, який за кількістю сторінок навіть чимало перевершує небезпечно довгий розділ про лекції Кречмара. Порушення вимоги щодо обсягу розділів виходить за межі моєї авторської відповідальності, а тому не бентежить мене. Піддати Адріанів рукопис задля полегшення якійсь редакції, розбити «діалог» (прошу звернути увагу на лапки, в які я з протесту взяв це слово, розуміючи, правда, що вони лише трохи пом'якшують схований у ньому жах),— отже, розбити розмову на окремі пронумеровані шматки мене не могли спонукати ніякі міркування щодо можливості втомлених читачів сприйняти як слід текст. Я мав зі скрушною шанобою віддати оригінал, перенести текст з Адріанового нотного паперу у свій рукопис і справді переніс його не тільки слово в слово, а, можу сказати, літepa в літеру, часто відкладаючи перо, щоб задля відпочинку важкими від гніту думок кроками походити по кабінеті або, обхопивши голову долонями, впасти на канапу, тому, хоч це й дивно звучить, розділ, який мені треба було тільки переписати, моя рука, раз по раз тремтячи, перенесла на папір далебі не швидше, ніж деякий попередній, мого власного авторства.
Справді свідоме, вдумливе переписування (принаймні для мене, але й монсеньйор Запарканнер згоден зі мною в цьому) — така сама напружена й довга праця, як і виклад власних думок, і якщо вже раніше читач у багатьох місцях міг недорахувати днів і тижнів, які я присвятив життєписові свого покійного приятеля, то й тепер він, мабуть, у своєму уявленні відстав від дати, коли пишуться ці рядки. Хай він посміється з мого педантизму, але я вважаю за потрібне сказати йому, що, відколи я почав ці записки, минув уже майже рік і, поки тривала праця над останніми розділами, настав квітень 1944 року.
Певна річ, ця дата означає час моєї праці над життєписом, а не той, до якого дійшла розповідь і який припадав на осінь 1912 року, коли, за двадцять два місяці до початку минулої війни, Адріан з Рюдігером Збройносеном повернувся з Палестріни до Мюнхена і спочатку поселився в одному зі швабінзьких пансіонів для іноземців (у пансіоні «Гізелла»). Не знаю, чому мене так вабить ця подвійна хронологія — особиста й та, що стосується об'єкта розповіді,— й чому мені так кортить зазначити час, у якому перебуває оповідач, і той, у якому точаться події, що про них іде мова. Це дуже своєрідне схрещення часових площин, і, до речі, з ними треба пов'язати ще одну, третю: час, який колись читач згає на ласкаве ознайомлення з написаним тут, тож цей останній матиме справу з потрійною хронологією: своєю власною, авторовою та історичною.