Здебільшого вона досить швидко переставала розпитувати мене про Гельмута Інститоріса й посувалася у своєму довір'ї до мене ще далі, так би мовити, узагальнювала його, бажаючи почути мою думку і про інших осіб з нашого кола, наприклад, про Цінка і Шпенглера чи — назву ще один приклад — про Швердтфегера. Вона хотіла знати, що я думаю про його гру і про вдачу, чи я його шаную, а якщо шаную, то як, скільки в тій моїй пошані глибини, а скільки гумору. Я відповідав їй, добре все зваживши, намагаючись бути якомога справедливішим, так самісінько, як я говорив про Рудольфа на цих сторінках, і вона уважно слухала мене, а потім доповнювала мою дружню хвалу своїми власними зауваженнями, з якими я знов-таки міг тільки погодитися, але які мене частково і спантеличували своєю проникливістю — страдницькою проникливістю, взагалі й не дивною для цієї дівчини, коли зважити на її вдачу, на її затінений недовір'ям погляд на життя, але в цьому випадку, стосовно Швердтфегера трохи чудною.
Зрештою, не було нічого незвичайного в тому, що вона, знаючи цього привабливого юнака набагато довше, ніж я, і ставлячись до нього, як і її сестра, майже по-братньому, приглянулась до нього краще за мене і в довірливій розмові зі мною могла висловити про нього точніші спостереження. Швердтфегер — людина без пороків, сказала вона (вона вжила не це слово, а якесь м'якше, проте ясно було, що вона мала на увазі саме пороки), чиста людина — звідси його довірливість, бо чистота довірлива. (Зворушливе слово в її устах, бо сама ж вона аж ніяк не була довірлива, хоч мені, як виняток, довіряла). Він не п'є — тільки ледь підсолоджений чай без вершків, правда, тричі на день,— і не курить, хіба випадково, зовсім не тому, що має таку звичку. Весь той чоловічий дурман (по-моєму, вона саме так висловилася), всі ті наркотики йому заміняє флірт, якому він віддається весь і для якого він народжений,— не для любові й дружби, бо і та, й та в нього зразу обернулися б у флірт, така вже його натура. Коник-стрибунець? І так, і ні. В банальному значенні цього вислову напевне ні. Досить порівняти його з фабрикантом Булінгером, що так хизується своїм багатством і, глузливо наспівуючи:
Не треба золота й майна,
Нехай здоров'я не мина.
тільки й прагне викликати в людей ще більшу заздрість до своїх грошей, щоб зрозуміти цю різницю. Але побачити й поцінувати те, що в Рудольфові є доброго, заважає його чарівливість, кокетство, піжонство, взагалі його потяг до товариського життя, просто-таки страхітливий. Чи не здається мені, спитала вона, що весь тутешній веселий мистецький побут, наприклад, те вишукане свято в стилі бідермайєр235 у клубі «Кокочелло», де ми недавно були, гнітюче контрастує з сумним, тривожним життям. Чи мені також знайомий жах перед духовною порожнечею і нікчемністю, що панують на звичайній «вечірці» й різко суперечать пов'язаному з нею гарячковому збудженню від вина, музики і прихованих стосунків між людьми. Часом можна бачити на власні очі, як хтось, машинально додержуючись норм поведінки в товаристві, підтримує розмову, а думки його спрямовані зовсім на інше, на особу, за якою він спостерігає... І дедалі гірша картина, дедалі більший нелад, бруд і розхлябаність у вітальні наприкінці «вечірки». Вона признається, що іноді годину плаче в постелі після такої розваги...
І вона далі говорила про те, що її пригнічує, висловлювала загальні критичні зауваження, начебто забувши про Рудольфа. Та коли вона знов повернулася до нього, в мене майже не лишилося сумніву, що він весь час не сходив їй з думки. Кажучи про його піжонство, мовила Інес, вона мала на увазі щось дуже невинне, навіть смішне, але часом від нього стає сумно. Наприклад, він завжди приходить у гості останній, йому треба, щоб на нього чекали, обов'язково інші на нього, а не він на когось. Далі, ніколи не забуваючи про конкуренцію, про світське суперництво, він розповідає, що вчора був там і там, у Лангевішів чи як там ще звуться його приятелі, у Рольвагенів, де є дві породисті дочки. («Коли я чую слово «породисті», мені вже нудно стає»). Але згадує про це вибачливо, заспокійливо, мовляв: «Колись же треба й туди заглянути»,— причому можна не сумніватися, що там він каже те самісіньке, бо хоче, щоб у кожного склалося враження, що він почуває себе найкраще саме в його товаристві, наче для всіх це має таке велике значення. Але в його впевненості, що він кожного ощасливлює своєю присутністю, є щось заразливе. Він приходить о п'ятій годині на чай і каже, що обіцяв бути між пів на шосту й шостою десь іще, в Лангевішів чи Рольвагенів, чого насправді й близько не було. Після цього він залишається до пів на сьому на ознаку того, що йому тут приємніше й цікавіше, що інші можуть почекати,— і відчуває цілковиту певність, що це когось тішить, що він для всіх така радість.