На той час із нею зблизився такий собі доктор Гельмут Інститоріс, фахівець з естетики й історії мистецтва, приват-доцент Вищої технічної школи, де він, передаючи по аудиторії фотографії, читав лекції про теорію прекрасного й архітектуру Відродження, але мав вагомі надії на запрошення й до університету, на ординарну професуру, членство в Академії і т. д., особливо якби він, неодружений чоловік із заможної вюрцбурзької родини, претендент на чималу частку спадщини, додав солідності своєму побутові, завівши родину й відкритий для товариства дім. Він шукав собі дівчину і при тому не дбав про її фінансове становище,— навпаки, він належав, мабуть, до тих чоловіків, які хочуть, щоб після одруження господарське кермо було в їхніх руках і дружина цілком залежала від них.
Це зовсім не свідчить про почуття сили, й Інститоріс справді не був сильним чоловіком,— на що вказував і його захват перед усім сильним і безоглядно квітучим. То був білявий довгобразий чоловік, на зріст, мабуть, нижчий від середнього й досить елегантний, з гладеньким, зачесаним на проділ, ледь напомадженим чубом. На рота йому трохи нависали біляві вуса, а сині очі дивилися з-за золотих окулярів з таким ніжним, шляхетним виразом, що важко було — чи, може, якраз легко — збагнути його пошану до брутального, але, звичайно, до гарного брутального. Він належав до поширеного в ті часи типу людей, що, як влучно висловився колись Баптист Шпенглер, «кричать: «Яке сильне й прекрасне життя!» — а в самих щоки горять від сухот».
Ну, Інститоріс не кричав, він говорив радше тихо й шепеляво, навіть коли проголошував італійське Відродження добою, що «парувала кров'ю і красою». І він був не сухотний, хіба що в ранній молодості, як майже кожен, переніс легенький туберкульоз. Він був тендітний і нервовий, мав хворобу симпатичної нервової системи, сонячного сплетіння, від якої походять різні страхи й раннє передчуття смерті, і постійно їздив лікуватися до меранського санаторію для заможних пацієнтів. Мабуть, він сподівався — і лікарі переконували його в цьому,— що впорядковане, добре налагоджене подружнє життя зміцнить його здоров'я.
Отже, взимку 1913-1914 років він настільки зблизився з нашою Інес Роде, що начебто було недалеко й до заручин. Але на них іще довелося довго чекати, аж до початку війни: несміливість і сумлінність обох, мабуть, спонукали довго й пильно вивчати питання, чи вони справді народжені одне для одного. Проте в усіх, хто бачив «парочку», чи то у вітальні сенаторші, куди Інститоріса ввели, як того вимагали правила доброзвичайності, чи на громадських святах, де вони знаходили якийсь куточок, щоб порозмовляти, складалося враження, що вони, навпростець чи натяками, з'ясовують саме це питання, і спостережливому, людяному глядачеві, який відчував, що в повітрі пахне заручинами, мимоволі хотілося внутрішньо приєднатися до тієї розмови.
Що Гельмут накинув оком саме на Інес, може, спершу й дивувало, але врешті ставало цілком зрозумілим. Вона аж ніяк не була жінкою Відродження — душевно тендітна, з очима, затуманеними виплеканим смутком, з довгою шийкою, виставленою вперед і трохи навскіс, з легенькою, страдницько-лукавою усмішкою на складених у дудочку устах. Але цей шукач нареченої і не зміг би жити зі своїм естетичним ідеалом, його чоловіча перевага в цьому випадку надто швидко зазнала б цілковитої поразки,— досить було уявити його поряд із такою сповненою життя, співучою натурою, як Орланда, щоб навіть думка про це стала смішною. До того ж Інес зовсім не бракувало жіночого чару: цілком зрозуміло, що чоловікові, який наглядає собі дівчину, могли припасти до серця її важкі коси, маленькі руки з ямками на зап'ястках, шляхетна стриманість її молодості. Вона могла бути саме такою дівчиною, якої він потребував. Інститоріса вабило становище Інес, а саме: її патриціанське походження, на якому вона наголошувала і яке, проте, було трохи знецінене теперішніми обставинами її життя, її відірваністю від рідного грунту, певною декласованістю, а отже, й не загрожувало його перевазі — навпаки, він мав підстави почувати, що немовби підносив, реабілітував її, беручи за дружину. Мати — вдова, напівзубожіла й трохи ласа до втіх, сестра йде в театр, оточення більш-менш богемне,— все це давало йому надію на авторитет у родині, тим більше, що цим шлюбом він також не принижував себе в очах суспільства, не ставив під загрозу свою кар'єру і міг бути певен, що Інес, отримавши, за звичаєм, у посаг від сенаторші вдосталь білизни, а може й срібла, бездоганно виконуватиме роль господині дому.