Говорячи про «товариство», Адріан мав на увазі гурт молодих інтелектуалів, з яким він познайомився через Кречмара. Я був певний: він ставився до них десь так, як до вінфрідців у Галле, і справді, досить мені було висловити своє задоволення тим, що він так швидко заприятелював із людьми його кола в Лейпцігу, як Адріан заперечив:
— Ну, щоб так уже й заприятелював... Хіба зі Збройносеном, поетом і перекладачем,— додав він.— Але в нього дивна вдача: з якогось самолюбства, але не з пихи, він завжди відмовляється, тільки-но помітить, що від нього чогось хочуть, думають звернутися до нього по допомогу, що він комусь потрібен. Людина з дуже сильним, а може, й трохи хворобливим почуттям незалежності. Але симпатична й цікава. І дуже в нього скрутно з грошима, насилу перебивається.
Що Адріан хотів від Збройносена, який, бувши перекладачем, мав близький стосунок до англійської мови і взагалі палко шанував усе англійське, з'ясувалося з подальших розмов того ж таки вечора. Я довідався, що Адріан шукав сюжету для опери і вже тоді, за багато років до того, як він по-справжньому взявся до цього завдання, зупинився на «Love's Labour's Lost»*. Він хотів, щоб Збройносен, який розумівся й на музиці, аранжирував йому текст, але той, бувши завантажений своєю працею, а ще, може, й тому, що Адріан тим часом навряд чи зміг би заплатити йому за це, вперто відмовлявся. Згодом я зробив своєму приятелеві цю послугу, і мені приємно згадати першу, попередню розмову про це, що відбулася між нами того ж таки вечора. Я зрозумів, що його дедалі дужче опановує прагнення злити музику зі словом, домогтися якнайчіткішої артикуляції вокальних партій: він тепер випробовував себе майже в самому лише компонуванні пісень на коротші й довші тексти, навіть на уривки з епічних творів, беручи матеріал з однієї середземноморської антології, яка в досить вдалих німецьких перекладах охоплювала провансальську та католонську лірику дванадцятого й тринадцятого сторіч, італійську поезію, вершинні прозріння «Divina Commedia»**, а також іспанські й португальські вірші. Тогочасна музична мода й вік адепта майже неминуче призводили до того, що подекуди в його творах був відчутний вплив Густава Малера. Але вже тоді незвично, суворо й наполегливо в них пробивалося те звучання, та манера, той погляд, та мінлива мелодія, за якими тепер упізнають творця гротескних видив «Апокаліпсиса».
* «Марних зусиллях кохання»
** «Божественної комедії»
Найчіткіше цей стиль виявився в низці пісень на тексти з «Purgatorio»* й «Paradiso»**, вибрані з тонким відчуттям їхньої спорідненості з музикою: скажімо, в п'єсі, яка мене особливо захопила і яку й Кречмар назвав дуже гарною, де поет, дивлячись, як у промінні Венери виписують свої кола менші світила — душі блаженних,— ті швидше, а ті повільніше, бо «по-різному споглядають Бога», порівнює їх з іскрами, розрізнюваними в полум'ї, з голосами, розрізнюваними в співі, «коли один сплітається із другим». Я був вражений і захоплений тим відтворенням миготливих іскор у полум'ї, голосів, що сплітаються один з одним. І все-таки я не міг вирішити, що краще: чи ці фантазії про світло в світлі, чи філософські, які породила думка, а не око, ті, де все — відкинуті питання, змагання за неосяжне, де «сумнів біля правди пророста» і навіть херувим, що заглядає в прірву Божого задуму, не може виміряти його глибини. Адріан вибрав для цих п'єс низку страхітливо суворих строф, де мовиться про вічне прокляття невинності й неуцтва і де звучить питання про незрозумілу справедливість, яка посилає в пекло добрих і чистих, але не хрещених, не залучених до віри. Він знайшов у собі силу громовими звуками віддати відповідь, що проголошує безсилля добра створеного перед абстрактним добром, яке, бувши джерелом справедливості, ні в чому не відступає від себе самого, навіть якщо нашому розумові це здається несправедливим. Мене обурювало таке заперечення людського в ім'я якогось неприступно-безумовного присуду. Взагалі, хоч я визнавав Данте як великого поета, мене завжди відштовхував його нахил до жорстокого змалювання пекельних мук. Пам'ятаю, я полаяв Адріана за те, що він вибрав для композиції такий гнітючий епізод. Саме тоді він глянув на мене так, як ніколи ще не дивився, і я подумав, чи правду я казав, що за рік нашої розлуки в ньому не сталося ніяких змін. Той погляд, відтоді властивий йому, хоч він і з'являвся в нього не часто, лише вряди-годи, начебто без особливої причини, був справді якийсь новий: німий, притаєний, заглиблений у себе, образливо відсторонений, задумливий і холодно-сумний, він переходив в усмішку, не те, щоб неприязну, але глузливу; усміхався Адріан, не розтуляючи рота, і потім відвертався,— цей порух був уже знайомий мені віддавна.
* «Чистилища»
** «Раю»