Записався я також на лекції Лаутензака й славетного Берметера, радий, що більше не треба буде задля Адріана слухати курс теології, і він мене ввів у коло кав'ярні «Централь», своєрідний клуб богеми, який посідав тут окрему, просякнуту тютюновим димом кімнату, де члени клубу вечорами читали газети, грали в шахи і обговорювали події культурного життя. То були консерваторці, художники, письменники, молоді видавці, адвокати-початківці, що не цуралися муз, кілька акторів Лейпцігського камерного театру, в якому дуже дбали про літературний бік вистав, і так далі. Рюдігер Збройносен, перекладач, чимало старший за нас — йому вже, мабуть, було десь років за тридцять,— як уже мовилося, теж належав до цього гурту, і оскільки він був єдиний, з ким Адріан підтримував тісніші стосунки, я також зблизився з ним і не одну годину провів у їхньому з Адріаном товаристві. Боюся, що моє критичне ставлення до людини, яку Адріан ушанував своєю приязню, буде помітним у першому її портреті, що його я хочу тут накреслити, хоч я намагатимуся й завжди намагався бути до неї справедливим.
Збройносен народився в невеликому сілезькому місті в сім'ї поштового службовця, що мав не рядову посаду, але й не таку, з якої можна було б піднятися справді до верхів, у сферу управління, куди брали людей лише з університетськими дипломами. Для такої посади, як була в нього, не треба ні атестата зрілості, ні юридичної освіти: досить набути певного стажу і скласти екзамен на старшого секретаря. Ось який шлях пройшов Збройносен-старший: а що він був чоловік вихований, з добрими манерами й не позбавлений громадського шанолюбства, а прусська ієрархія або не допускала його у високі кола міста, або, зробивши виняток і допустивши, принижувала там, то він завжди нарікав на свою долю, завжди був невдоволений, бурчав, а свій поганий настрій зганяв на родині, наче йому через неї так не щастило в житті. Рюдігер, поступаючись синівським пієтетом задля комізму, дуже виразно показував нам як батькове соціальне невдоволення отруювало життя йому, матері й решті дітей,— і тим відчутніше, що батько, бувши культурною людиною, виявляв його не брутальною лайкою, а витонченою демонстрацією свого страдництва, красномовними сценами самоспівчуття. Скажімо, коли він сідав до столу й починав їсти фруктову юшку, в якій плавали вишні, на зуб йому попадалася кісточка й псувала коронку. «От бачите,— казав він тремтячим голосом і розводив руки,— завжди мені так ведеться, зразу якась халепа, така вже моя доля, і ніде від неї не дінешся! Так хотів попоїсти, бо зголоднів, та й думав освіжитися холодною юшкою в таку спеку, і ось маєш. Ну що ж, самі бачите, що мені радість не судилася. Я не буду обідати. Йду до себе в кімнату. Смачного вам!» — казав він, ледве зводячи голос, і вставав з-за столу, добре знаючи, що обід дружині й дітям напевне не смакуватиме, що всі вони глибоко пригнічені.