Сьогодні вранці, поки Гелена, моя добра дружина, готувала каву, а з неодмінного на світанку туману починав вияснюватися свіжий верхньобаварський осінній день, я прочитав у газеті про вдале відновлення нашої підводної війни, жертвами якої протягом двадцяти чотирьох годин стало не менше як дванадцять кораблів, і серед них два великі пасажирські пароплави, англійський та бразильський, з п'ятьмастами людей на борту. Ми завдячуємо цей успіх новій чудодійній торпеді, яку пощастило створити німецькій техніці, і я не можу приглушити в собі певного задоволення нашим невтомним винахідницьким генієм, національною заповзятливістю, що вистояла перед стількома ударами і ще й досі перебуває під цілковитою владою режиму, який призвів нас до цієї війни, справді кинув нам до ніг континент і замінив інтелігентську мрію про європейську Німеччину страшнуватою, трохи ненадійною дійсністю німецької Європи. Та, незважаючи на те мимовільне почуття вдоволення, весь час зринає думка, що такі поодинокі тріумфи, як це затоплення ворожих кораблів чи по-гусарському зухвале викрадення італійського диктатора, може ще хіба збудити даремні надії і продовжити війну, яку, на погляд тямущих людей, уже не можна виграти. Так вважає— він мені сам сказав це навпростець, коли ми вдвох сиділи ввечері за кухлем пива,— ректор нашої фрайзінзької духовної академії монсеньйор Запарканнер, чоловік зовсім не схожий на того запального вченого, що влітку стояв у центрі потопленого в крові студентського заколоту в Мюнхені152, але досить розважний, щоб не плекати ніяких ілюзій і не чіплятися за різницю між війною не виграною і програною, отже, не заплющувати очей на те, що ми пішли ва-банк і що провал нашої спроби завоювати світ дорівнює нечуваній національній катастрофі.
Усе це я кажу для того, щоб нагадати читачеві, за яких історичних обставин пишеться життєпис Леверкюна, і звернути його увагу на те, що хвилювання, пов'язані з моєю працею, постійно й неподільно зливаються з хвилюваннями, викликаними бурями часу. Не те, щоб я не міг зосередитись: ніякі зовнішні події, мабуть, не відірвали б мене від моєї праці. А все-таки, незважаючи на мою особисту безпеку, наважуся сказати, що теперішні часи не вельми сприятливі для неухильного виконання такого завдання, як моє. А крім того, саме під час мюнхенських заворушень і страт мене на десять днів прив'язав до ліжка грип із високою температурою, що в мої шістдесят років ще довго сковував фізичні й душевні сили, тож не диво, що весна й літо встигли перейти в осінь, відколи лягли на папір перші рядки цієї оповіді. Тим часом ми пережили руйнування авіацією наших старовинних міст, що було б кричущим злочином, якби воно сталося не з нашої вини. Та оскільки винні ми, крик повисає в повітрі і, як молитва короля Клавдія153, «не досягає неба». Та й чудно після всіх страхіть, які ми накликали, чути лементації про загин культури з уст тих, хто вийшов на арену історії провісником і носієм гидотного варварства, нібито покликаного омолодити світ! Не раз лавина смерті гриміла так близько біля моєї келії, що аж дух захоплювало. Страхітливе бомбардування міста Дюрера й Вілібальда Піркгаймера154 відбулося вже зовсім близько, а коли кара Божа спостигла й Мюнхен, я сидів білий, як стіна, у своєму кабінеті і, здригаючись разом із дверима й вікнами, тремтячою рукою вів далі цей життєпис. Бо моя рука й так тремтить із причин, що стосуються самого предмету, тому вже не має великого значення, чи звичайний її стан іще трохи погіршиться внаслідок зовнішніх жахів, чи ні.
Отже, кажу, ми з певною надією і гордістю, які в нас викликає прояв німецької потуги, пережили початок певного наступу наших військ на російські орди, що обороняють свою негостинну, але, видно, любу їхньому серцю країну,— наступу, що через кілька тижнів обернувся у відступ перед росіянами, а тоді призвів до нескінченних і нестримних територіальних утрат, якщо вже говорити лише про територію. З глибоким збентеженням сприйняли ми звістку про те, що на південно-східному узбережжі Сіцилії висіли американські та канадські війська й захопили Сіракузи, Катанью, Мессіну, Таорміну, і довідались зі страхом і заздрістю водночас, з гострим відчуттям своєї нездатності на таке — ні в доброму, ні в поганому розумінні,— що країна, духовний стан якої ще дозволяє їй зробити тверезі, реальні висновки з низки скандальних поразок і втрат, спекалася свого великого керманича, щоб трохи пізніше погодитись перед світом на те, чого вимагають і від нас, але з чим нам найтяжче погодитись як з утратою свого найсвятішого і найдорожчого: на беззастережну капітуляцію. Так, ми зовсім інший народ, наша глибоко трагічна душа несумісна з тверезою реальністю, і наша любов належить долі, будь-якій, аби лише то була доля, хай навіть загин що запалює небо загравою, як присмерк богів!