Про Збройносенів потяг до незалежності я вже казав. Той потяг виявлявся хоча б у тому, що він не захотів готуватися до державної служби, а обрав вільний фах. Але, з іншого боку, він перед багатьма запобігав, і взагалі в ньому було щось від нахлібника. А втім, чого б йому, живучи в скруті, було й не скористатися своєю приємною зовнішністю і любов'ю до себе громади? Він залюбки приймав запрошення й часто обідав у різних лейпцігських домах, серед них і в багатих єврейських, хоч від нього можна було почути антисемітські висловлювання. Люди, що почувають себе скривдженими, не поцінованими так, як вони того заслуговують, а ще й до того мають шляхетну зовнішність, часто шукають задоволення в расовому марнославстві. Випадок із Збройносеном був особливий: він не вельми шанував і німців, переконаний у їхній суспільній відсталості порівняно з іншими народами, і цим пояснював, чому воліє чи навіть любить приятелювати з євреями. Ті ж, зі свого боку, а надто дружини видавців і банкірів, дивилися на нього з глибоким захопленням, яке в їхньої раси викликає німецька блакитна кров та довгі ноги, й дуже любили обдаровувати його: гольфи, пояси, светри й краватки, які він носив, здебільшого були подарунками і часто спровокованими. Бо, супроводжуючи даму під час shopping'у*, він міг вигукнути, показуючи на щось: «Ну, за це б я грошей не дав! Хіба що взяв би дарма, якби хто подарував». І брав ту річ у подарунок з виглядом людини, яка ж сказала вже, що грошей за це б не дала. А ще він доводив собі й іншим свою незалежність тим, що принципово відмовлявся робити комусь послуги,— отже, не хотів допомогти, як був комусь потрібен. Коли його запрошували до товариства біля столу, де саме бракувало одного кавалера, він обов'язково відмовлявся. Якщо хтось вирушав у подорож чи за порадою лікаря на курорт і запрошував його з собою, щоб мати приємного супутника, то тим більше було шансів отримати від нього відмову, чим дужче на нього розраховували. Так само відмовився він написати для Адріана лібретто за «Love's Labour's Lost». Водночас він дуже любив Адріана, був його щирим прихильником, і той не образився на нього за відмову. Адріан узагалі був дуже толерантний до його вад, з яких сміявся й сам Збройносен, і ні за що на нього не гнівався, бо був надто вдячний йому за веселу балаканину, за розповідь про батька, за англійське блазнювання. Я ніколи не бачив, щоб він так реготав, реготав до сліз, як під час зустрічей із Рюдігером Збройносеном. Природжений гуморист, той миттю помічав смішне у найбуденніших речах. Наприклад, відомо, що, коли їси тверде печиво, у вухах оглушливо тріщить, і нічого не чуєш навколо; і ось Збройносен за чаєм показував нам, як товариство, сидячи біля столу, налягає на печиво, не чує одне одного й мимоволі обмежується такими репліками, як: «Прошу?» — «Ви щось сказали?» — «Одну хвилинку, вибачте!» А як Адріан реготав, коли Збройносен лаявся перед дзеркалом зі своїм відображенням! Бо він пишався — не в банальному значенні цього слова, а в поетичному — безмежним потенціалом життєвих можливостей, який набагато переважав його спроможність зважуватися на щось, і хотів зберегти для цього молодість і вроду, а тому журився, що обличчя в нього надто рано вкривається зморшками і марніє. В обрисах його уст і без того було щось старече, а в поєднанні з довгим, трохи навислим над тими устами носом, який люблять називати класичним, вони вже давали уявлення про фізіономію Збройносена в старечому віці. А тепер додавалися ще й зморшки — на чолі, від носа до кутиків рота і, дрібненькі, навколо очей. Тож він часом недовірливо прихиляв обличчя до самого дзеркала, кисло кривився, відтягував двома пальцями підборіддя, гидливо проводив рукою по щоці й так розчаровано відмахувався від свого зображення, що ми з Адріаном вибухали реготом.
* Вештання по крамницях
Я ще не згадав, що очі в нього були однаковісінького кольору з Адріановими. Напрочуд однакового: та самісінька суміш сірого, блакитного й зеленого, що й у нього, і навіть той самий рудуватий ореол навколо зіниць. Хоч як дивно, але мені завжди здавалося,— може, я цим хотів себе трохи заспокоїти,— що Адріанова смішлива симпатія до Збройносена пов'язана була з тією схожістю кольору очей, а це вже наводило на думку, що в основі його симпатії лежала так само глибока, як і весела байдужість. Навряд чи треба додавати, що зверталися вони один до одного на прізвище й на «ви». Хоч я й не вмів так розважати Адріана, як Збройносен, наше з дитинства принесене «ти» надавало мені перевагу над сілезцем.
XXI