Напевне, у всій літературі дуже рідко буває, щоб слово і звук так знаходили й підсилювали один одного, як тут. Музика тут звертає погляд на саму себе й розглядає свою сутність. Це подавання звуками руки у щасті й біді, цей нерозривний взаємозв'язок і одвічна спорідненість усього на світі — і є та пісня, і Адріан Леверкюн — її молодий творець.
Перше ніж виїхати з Лейпціга і стати головним диригентом Любекського міського театру, Кречмар подбав про те, щоб пісні на слова Брентано вийшли друком. Їх узяв на комісію Шотт із Майнца, тобто Адріан з Кречмаровою і моєю допомогою (ми обидва брали участь у цьому виданні) сплачував видатки й лишав за собою авторські права, а посередникові гарантував двадцять відсотків прибутку. Він дуже пильно перевіряв, чи не зроблено помилок у клавірі, вимагав грубого, нелощеного паперу, формату в чверть аркуша, широких берегів, великих інтервалів між нотами. Крім того, на його вимогу друк почали з примітки, що будь-яке виконання цих п'єс дозволене тільки за згодою автора й тільки в цілому обсязі, всіх тринадцяти разом. Це спричинилося до звинувачень Адріана в претензійності й дуже обтяжило шлях його пісень, що й так був нелегкий через їхню сміливу форму, до слухачів. Вони прозвучали 1922 року, правда, не в Адріановій присутності, а в моїй, у цюріхській концертній залі; диригентом був незрівнянний Фолькмар Адрее, а партію хлопчика, що «зламав маленьким ногу», у «Веселих музиках» співав справді каліка, який ходив з милицею, маленький Якоб Неглі, що мав чистий, мов дзвоник, невимовно зворушливий голос.
Між іншим, хоч це й нічогісінько не означає, гарне прижиттєве видання віршів Клеменса Брентано, на яке Адріан спирався у своїй праці, було моїм подарунком: я привіз йому до Лейпціга цей томик із Наумбурга. Певна річ, вибір тих тринадцяти віршів був тільки Адріановою справою, я навіть не пробував якось вплинути на нього. Але дозволю собі зауважити, що він майже вірш у вірш збігся з моїми бажаннями й припущеннями. Недоречний подарунок, може здатися читачеві, бо що, власне, було спільного між моєю доброзвичайністю та освіченістю і мрійливими теревенями цього романтика, який раз у раз підноситься, щоб не сказати деградує, від нібито народного, по-дитячому наївного, до примарного? Музика — тільки так я можу відповісти на це питання. Це вона спонукала мене зробити Адріанові той дарунок, музика, яка дрімає в цих віршах так чуйно, що досить найлегшого доторку вправної руки, щоб її збудити.
XXII
Залишивши Лейпціг у вересні 1910 року, тобто в той самий час, коли я почав викладати в Кайзерсашернській гімназії, Леверкюн також спершу поїхав на батьківщину, в Бухель, щоб побувати на весіллі у своєї сестри, яке там саме мали справляти і на яке разом із моїми батьками запрошено й мене. Урсула, якій тоді минуло двадцять років, виходила заміж за оптика Йоганнеса Шнайдевайна з Лангензальци, чудового чоловіка, що з ним вона познайомилася, гостюючи у своєї приятельки в цьому чарівному зальцському містечку поблизу Ерфурта. Шнайдевайн, родом із Швейцарії, з бернських селян, був на десять чи на дванадцять років старший за наречену. Своє ремесло, шліфування скелець до окулярів, він опанував на батьківщині, а потім доля закинула його до Німеччини, і він придбав у цьому містечку крамницю скелець та різних оптичних приладів, яку успішно провадив. Він був дуже гарний на вроду і зберіг милозвучність та розважливу гідність швейцарської говірки, пересипаної застиглими, дивно врочистими на слух давньонімецькими зворотами, які Урсель Леверкюн уже почала переймати від нього. Вона також була досить зваблива дівчина, обличчям схожа на батька, а поставою на матір, кароока, струнка, невимушено-привітна. Одне слово, на ту пару приємно було дивитися. Від 1911-го до 1923 року в них народилося четверо дітей: Роза, Ецехіль, Раймунд і Непомук, усі дуже милі, а найменший, Непомук,— просто ангел. Але про це мова буде згодом, аж наприкінці моєї розповіді.
Гостей на весіллі було небагато: обервайлерські священик, учитель і староста зі своїми дружинами; з кайзерсашернців, крім нас, Цайтбломів,— тільки дядько Ніколаус і родичі пані Ельсбет із Апольди; приятелі Леверкюнів із Вайсенфельза — подружжя з дочкою, далі брат Георг, агроном, та ключниця пані Курве, оце й усе. Вендель Кречмар надіслав із Любека вітальну телеграму, що прийшла в Бухель саме тоді, як усі сиділи за столом. Весілля справляли не ввечері, як звичайно. Ми з'їхалися вранці й після вінчання в сільській церкві всі зібралися в батьківському домі молодої, в їдальні, заставленій чудовим мідяним начинням. Невдовзі молоді поїхали зі старим Томасом на станцію Вайсенфельз, щоб звідти вирушити до Дрездена, а весільні гості ще кілька годин посиділи, пригощаючись смачними наливками пані Курве.