Доктор Сон полностью

Хоча Крука пересмикнуло від такого припущення. Будь-хто з них нехворий виходить з літака після приземлення вже хворим — немічний, рівновага порушена, тягне блювати, слух як громом прибитий на місяць чи й надовше. І звичайно ж, переліт залишає по собі паперовий слід. Що недобре для пасажирів, які ескортують викрадену, накачану наркотою дівчину. Тим не менш: хіба сам плануєш путь, як чорти тебе женуть.

— Час вже вам знову вирушати в путь, — сказала Роза. — Ти піклуйся там за мого Баррі, великий чоловіче мій. І про решту всіх також.

— Чи всі в порядку там, на твоєму кінці?

— Авжеж, — відповіла Роза і вимкнулася, перш ніж він устиг запитати ще щось. Подеколи не обов’язково бути телепатом, щоб здогадатися, що хтось бреше. Навіть мугирям це відомо.

Він кинув телефон на стіл і різко сплеснув долонями.

— Окей, давимо на газ і рушаємо. Наступна зупинка Стербридж, Массачусетс[329]. Горіху, ти продовжуєш глядіти Баррі. Наступні шість годин кермуватиму я, потім сядеш ти, Джиммі.

— Я хочу додому, — промовив Джиммі Арифметика понуро. Він збирався сказати ще щось, але, перш ніж устиг, гаряча рука вхопила його за зап’ясток.

— Ми не маємо тут вибору, — сказав Баррі. Очі його гарячково блищали, але дивилися тверезо, розумно. У цей момент Крук ним дуже пишався. — Жодного вибору, зовсім, наш комп’ютерний хлопчику, тож поводь себе як чоловік. Правдивий Вузол понад усе. Завжди.

Крук сів за кермо і повернув ключа.

— Джиммі, — мовив він. — Посидь біля мене. Хочу дрібку потеревенити.

Джиммі Арифметика сів на пасажирське сидіння.

— Ці три дівчинки, якого вони віку? Ти знаєш?

— І це, і ще багато всякого-різного. Я гакнув і їхні шкільні дані, коли викачував фотокартки. Хто вівці, тих і стрижуть, правильно? Дін і Кросс по чотирнадцять. Та, що Стоун, на рік молодша. Вона перескочила через один клас у початковій школі.

— Я вважаю, що тут є натяк на дух, — сказав Крук.

— Йо.

— І всі вони живуть по сусідству.

— Правильно.

— Я вважаю, що це натякає на приятельські стосунки.

Очі Джиммі все ще лишалися припухлими від сліз, проте він розсміявся:

— Йо. Дівчатка, сам розумієш. Всі три, мабуть, мажуть собі губи однаковою помадою і мліють від тих самих гуртів. До чого ти ведеш?

— Ні до чого, — сказав Крук. — просто інформація. Інформація — сила, чи як там кажуть.

За дві хвилини «’Баго» Духоголового Стіва вже знову вигулькнув на автостраду Iнтерстейт-80. Коли спідометр встановився на шістдесяти п’яти милях, Крук ввімкнув круїз-контроль і дозволив машині самій їх везти.

7

Ден виклав, що мав на думці, і чекав, що відповість на це Дейв Стоун. Довший час той просто сидів біля Абри, похиливши голову, зі зчепленими між колін руками.

— Тату? — погукала Абра. — Прошу, скажи що-небудь.

Дейв підвів очі й сказав:

— Хто хоче пива?

Ден із Джоном перекинулися зачудованими поглядами і відхилили пропозицію.

— Ну, тоді я сам. Що я хотів би насправді, це подвійну порцію «Джека»[330], але мушу застерегти, попереджаючи пропозиції з вашого боку, джентльмени, що цідити віскі цього вечора не є вельми гарною ідеєю.

— Я принесу, тату.

Абра кинулася до кухні. Вони почули «цмок» відривної кришки і шипіння вуглекислого газу — звуки, що підкинули Денові чимало спогадів, багато з них зрадливо приємних. Вона повернулася з бляшанкою «Coors»[331] і високою пільзнерівською склянкою.

— Можна, я наллю?

— Нумо, спробуй.

Ден із Джоном у мовчазному захопленні дивилися, як Абра, нахиливши склянку, наливає до неї пиво по стіночці, щоб мінімізувати піну, діючи з негаданою вправністю доброго бармена. Вона вручила склянку батькові, поставивши бляшанку на тацю поряд з ним. Дейв зробив глибокий ковток, зітхнув, заплющив очі, потім розплющив їх знову.

— Оце добре, — промовив він.

«Не маю сумнівів», — подумав Ден і помітив, що на нього дивиться Абра. Її обличчя, зазвичай таке відкрите, було непроникним, і якусь мить він не міг прочитати думки поза ним.

Дейв сказав:

— Те, що ви пропонуєте, божевільне, але в ньому є свої принади. Головною серед них був би шанс побачити цих… істот… на мої власні очі. Гадаю, мені це потрібно, бо попри все, що ви мені розповіли, я не вважаю за можливе в них повірити. Навіть з цією рукавицею і з тим тілом, що, як ви кажете, знайшли.

Абра відкрила рота щось сказати. Батько зупинив її піднятою рукою.

— Я вірю, що ви в це вірите, — продовжував він. — Ви всі троє. І я вірю, що якась група небезпечно ненормальних осіб може — я кажу може — полювати на мою дочку. Я би беззаперечно підтримав вашу ідею, містере Торренс, якби в ній не було участі Абри. Я не використовуватиму мою дитину як наживку.

— А ви й не мусите, — сказав Ден. Він згадував, як присутність Абри на вантажному подвір’ї поза спиртовим заводом перетворила його на щось на кшталт натренованого на пошук трупів пса в людській подобі і як погострішав його зір, коли Абра відкрила свої очі всередині його голови. Він навіть був плакав її слізьми, хоча тест на ДНК цього, либонь, не показав би.

— Що ви маєте на увазі?