— Вашій дочці не конче потрібно бути з нами, щоби бути з нами. Вона в цьому унікум. Абро, в тебе є подружка, до якої б ти могла піти в гості завтра після школи? Можливо, навіть залишитися в неї ночувати?
— Звичайно, Емма Дін.
За збудженими іскорками в її очах Ден побачив, що вона вже зрозуміла, до чого він веде.
— Погана ідея, — сказав Дейв. — Я не залишу її непильнованою.
— Абра перебувала під пильним наглядом весь час, поки ми були в Айові, — сказав Джон.
Брови Абри злетіли вгору, в неї трішки відкрився рот. Ден був радий це бачити. Він був певен, що вона могла в будь-який час понишпорити в його мозку, якби схотіла, але вона зробила так, як він її тоді попросив.
Ден дістав свій мобільний і натиснув швидкий набір.
— Біллі? Чому б тобі не зайти, не приєднатися до нашого веселого гурту?
За три хвилини Біллі Фрімен переступив поріг дому Стоунів. На нім були джинси, червона фланелева сорочка з полами, що метлялися ледь не до колін, і картуз Тінітавнської залізниці, який він скинув, перш ніж поручкатися з Дейвом і Аброю.
— Ти йому колись допоміг зі шлунком, — промовила Абра, обернушись до Дена. — Я пам’ятаю це.
— Отже, ти все-таки рилася в моєму мозку.
Вона спалахнула.
— Не навмисне. Ніколи. Іноді так просто трапляється.
— А то я не знаю.
— З усією до вас повагою, містере Фрімен, — почав Дейв, — проте ви трохи застарий для ролі тілоохоронця, а тіло, про яке ми тут балакаємо, це ж моя дочка.
Біллі задер полу сорочки, показавши великий пістолет у потертій чорній кобурі.
— Кольт один-дев’ять-один-один[332], — сказав він. — Повний автомат. Вінтажний, з Другої світової війни. Він теж старий, але свою роботу зробить.
— Абро? — запитав Джон. — Як ти вважаєш, можуть кулі вбити тих істот чи тільки дитячі хвороби?
Абра не відривала очей від пістолета.
— О, так, — сказала вона. — Кулі подіють. Вони не примарні люди. Вони такі ж реальні, як ми.
Джон подивився на Дена й сказав:
— Я так гадаю, в тебе зброї нема?
Ден похитав головою і подивився на Біллі.
— Маю ще оленячу рушницю, можу її тобі позичити, — сказав Біллі.
— Цього… може бути недостатньо, — сказав Ден.
Біллі помислив.
— Окей. Я знаю парубка одного, там, у Медісоні[333]. Він купує і продає потужніше знаряддя. Деякі речі набагато потужніші.
— О Господи, — промовив Дейв. — Що далі, то гірше. — Але більше не сказав нічого.
Ден запитав:
— Біллі, ми могли б зафрахтувати потяг на завтра, якщо нам захочеться на заході сонця влаштувати пікнік у Клауд-Гепі?
— Звичайно. Люди так повсякчас роблять, ’собливо після Дня праці, коли ціна знижується.
Абра усміхнулася. Цю її усмішку Ден уже бачив раніше. Це була її лиха усмішка. Він загадався, чи не передумали б оті з Правдивого Вузла, якби знали, що їхня ціль має таку усмішку в своєму репертуарі.
— Добре, — промовила вона. —
— Абро? — Дейв виглядав спантеличеним і трохи наляканим. — Що?
Абра проігнорувала батька наразі. Заговоривши натомість до Дена.
— Вони заслужили на таке за те, що вони зробили хлопчику-бейсболісту.
Вона витерла собі рот складеною в чашечку долонею, ніби хотіла стерти ту усмішку, але коли прибрала руку, усмішка залишилась на місці, крізь стоншені губи проглянули вершечки її зубів. Вона стиснула пальці в кулак.
Частина третя Справи життя і смерті Розділ тринадцятий Клауд-Геп
Відділення поштової служби «І-Зі» містилося на торговій вуличці, між «Старбаксом»[334] і «Автозапчастинами О’Рейлі»[335]. Крук зайшов туди скоро після 10:00, показав своє посвідчення на ім’я Генрі Ротмена, розписався за посилку завбільшки як взуттєва коробка і з нею під пахвою вийшов надвір. Попри кондиціоноване повітря, у «Віннебаго» густо тхнуло запахом хвороби Баррі, але вони якось звикли і майже його не відчували. На коробці малася зворотна адреса якоїсь компанії з постачання сантехнічного обладнання у Флашингу[336], Нью-Йорк. Там насправді існувала така компанія, але до цієї посилки вона стосунку не мала. Крук, Зміїне Жало і Джиммі Арифметика дивилися, як Горіх розрізає липку стрічку своїм швейцарським армійським ножем і розтуляє стулки. Він витяг амортизаційну прокладку з дутого поліетилену, потім подвійний шар вати. Під усім цим, у пінопласті, містилася велика, без жодних написів, пляшка з солом’яного кольору рідиною, вісім шприців, вісім дротиків і якийсь немудрящий пістолет.
— Свята срака, та цього достатньо, щоби весь її клас відправити у Середзем’я[337], — промовив Джиммі.
— Роза ставиться з великою повагою до цієї маленької
— Круче! — голос у Баррі звучав замулено, хрипко. — Іди-но сюди!
