Доктор Сон полностью

А зараз що це: нове сповіщення чи просто навісний мнемонічний вибрик, породжений стресом і почуттям провини? Бо він дійсно почувався винним. Джон був правий, Абра стала б ціллю Правдивих безвідносно до будь-чого, але почуття залишалися невразливими до раціональної думки. Це був його план, план, який пішов шкереберть, і він тут був боржником.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Це голос його старого друга, який намагається повідомити йому щось про його теперішню ситуацію, чи просто грамофон?

2

Дейв із Джоном поїхали до будинку Стоунів разом. Ден їхав за ними слідом у своїй машині, радий, що залишився наодинці зі своїми думками. Хоча несхоже було, що це якось допоможе. Він був майже впевнений, що є в цьому якийсь сенс, щось реальне, але воно не давалося. Він навіть спробував покликати Тоні, чого не намагався робити відтоді, як був іще підлітком, але безуспішно.

Пікап Біллі більше не стояв на Ричленд-корт. Для Дена це було зрозумілим. Рейдерська банда Правдивого Вузла приїхала у «Віннебаго». Якщо Крук вийшов у Енністоні, він залишився пішим і потребував якогось транспорту.

Гараж стояв відкритий. Дейв вискочив з Джонової машини раніше, ніж та встигла зупинитися, і побіг досередини, гукаючи на ім’я Абру. Потім, висвітлений фарами Джонового «Сабурбена», наче актор на сцені, він щось підібрав і видав звук, що був чимсь середнім між стогоном і скриком. Під’їхавши і зупинившись поряд з «Сабурбеном», Ден роздивився, що там: Абрин наплічник.

І тоді Дена вхопило бажання випити, воно було навіть сильнішим, аніж того вечора, коли він дзвонив Джону з парковки ковбойського бугі-бару, найсильнішим за всі роки, що минули відтоді, як він отримав білий жетон на своїх перших зборах. Бажання просто зараз же здати назад на цій під’їзній алеї, ігноруючи їхні крики, і помчати назад у Фрейжер. Там є бар під назвою «Блакитний лось». Він проїжджав повз нього багато разів, завжди з рефлекторними думками колишнього п’яниці — як воно там всередині? Яке в них бочкове? Якого роду музика у джукбоксі? Яке віскі на полицях і якого сорту в їхньому колодязі? Чи є там приємні виглядом леді? І як би йому куштувала перша чарка? Чи куштувала б вона йому смаком дому? Як ніби він повернувся додому? Він міг би отримати відповіді принаймні на деякі з цих питань раніше, аніж Девід Стоун викличе копів і копи заберуть його на допит у справі зникнення певної маленької дівчинки.

«Надійде такий час, — віщав йому Кейсі в ті ранні, напружені до побіління пальців дні, — коли твій ментальний захист впаде, і єдине, що залишиться між тобою і випивкою, це твоя Вища Сила».

Ден не мав проблем з темою Вищої Сили, бо мав трохи інсайдерської інформації. Бог залишався недоведеною гіпотезою, але він знав, що інший рівень екзистенції дійсно існує. Як і Абра, Ден бачив примарних людей. Отже, Бог був певне можливим. Засновуючись на своїх коротких враженнях від світу поза цим світом, Ден гадав, що той навіть насправді існує… от тільки якого ґатунку може бути той Бог, що сидить собі, коли тут розігрується таке лайно?

«Так, ніби ти перший, хто загадується цим питанням», — подумав він.

Кейсі Кінгслі наказав йому ставати навколішки двічі на день, просити допомоги вранці й проказувати подяку ввечері. «Це три перших кроки: я не можу, Бог може, і думаю, я йому дозволю. Не думай надто багато про це».

Неохочим сприйняти цю пораду новачкам Кейсі зазвичай розповідав історію про кінорежисера Джона Вотерса. В одному з ранніх фільмів Вотерса, «Рожеві фламінго», його зірка-трансвестит Дівайн з’їдає на приміській галявині шматочок собачих екскрементів[369]. Впродовж багатьох років по тому Вотерса постійно питали про цей уславлений в історії кінематографії момент. Врешті-решт він якось відбрив: «Там був лише крихітний шматочок собачого лайна, — сказав він тоді репортерці, — а він зробив її зіркою».

«Отже, опускайтеся на коліна і просіть допомоги, навіть якщо вам це не подобається, — завжди закінчував Кейсі. — Кінець-кінцем, це всього лиш крихітний шматочок собачого лайна».

Дену не вельми зручно було опускатися на коліна за кермом своєї машини, але він автоматично прийняв звичну позу своїх вранішніх і вечірніх молитов — очі заплющені, одна долоня притиснута до губ, немов щоб не допустити навіть найменшої краплини тієї отрути, що була пошрамувала двадцять років його життя.

— Господи, допоможи мені не пи…

Він встиг промовити тільки це, а світло вже спалахнуло.